Кажуть, чоловік має посадити дерево, збудувати будинок та виховати сина. Все це і навіть значно більше зробив у своєму житті дрогобичанин Йосиф Костянтинович Теребецький: і будинок збудував, і сад посадив, і виховав обох дітей, щоправда, доньок – Олю та Лілю, але найголовніше – зумів пережити переселення з польської сторони на українську під час операції «Вісла», зумів знайти себе в Україні і зробити тут багато добрих справ.

…1947 рік. Малий і босоногий, він, разом з батьками, сестрами та нажитим майном, їхав з села Завадка (Польща) до села Кузова Тернопільської області. Це не був поодинокий випадок. Згодом історики назвали це явище операцією «Вісла».

Вже біля тридцяти років Йосиф Костянтинович Теребецький живе в Дрогобичі, хоча місцем його народження та першого проживання є Польща. Село, в якому він прожив майже шість років свого дитинства – до початку польсько-української операції – було населено порівну поляками та українцями. «Ми дружно жили. Українське свято, польське свято – ходили один до одного в гості. В селах було дуже приємне спілкування», – згадує пан Йосиф.
1 (3) (2)

Восени 1947 року вся сім`я переїхала у Тернопільську область, але, як тільки селами поширилася інформація, що можна повертатися назад –  у Польщу, сім`я Теребецьких рушила в дорогу. Їхали вони довгих два тижні всією сім`єю: твоє доньок, малий Йосиф, мама та тато, а поруч пересувалася домашня худоба – корова, баран, вівці та три коні, які постійно допомагали перевозити все нажите чесним трудом. Пили молоко, яке отримували від домашньої худоби, дорогою зупинялися і мололи зерна – те і їли…

Дорослі спали на возі, який перелаштували на тимчасове шатро для сну та перепочинку. Дітей забирали на ніч місцеві українські жителі. Так запам`яталися перші взаємини на території України: «Люди були дуже чудові. І переночувати давали, і дітей нагодовували. Вони самі виходили і забирали дітей, чуйні були…»

Їхало разом з ними ще кілька родин. Як згадує пан Йосиф: «І колеса ламалися, і треба було щось допомогти… Різне траплялося». Але тільки-но люди добралися до Самбора, як надійшла нова інформація: кордон закритий, повернення неможливе.

Під час дороги померла мама, тому голова сім`ї разом з чотирма малими дітьми мусів далі шукати постійного житла в Україні. Залишилася сім`я у селі Чуква Самбірського району. Через два роки, у 1950 році, батько Йосифа дізнається, що в Бориславі з’явилася робота, бо – в той самий час – поляків з Борислава переселили на територію Польщі.  Діти сім`ї ходили в бориславські школи. Як згадує Йосиф Костянтинович – «Закінчив сім класів школи, а потім пішов виконувати різну фізичну роботу. Згодом пішов працювати маляром. Тоді в Дрогобичі будували швейну фабрику, там ходив вікна фарбувати,білити… У 20 років пішов вчитися на електрика в Бориславському училищі. Вчився три місяці, а потім проходив три місяці практику в Маріуполі». Після цього пан Йосиф ще працював на різних роботах, а у свої 28 років опинився на бориславському фарфоровому заводі. Працював там 25 років – електриком.

Самостійно вивчився фарбувати і штукатурити кімнати,тому після роботи підпрацьовував як маляр-штукатур. Коли оженився, встигав працювати у Бориславі, підпрацьовувати і будувати будинок у Дрогобичі. Працював щоденно більше дванадцяти годин. Не пропустив жодного дня. За три роки зумів збудувати будинок. Потім посадив сад. Разом з дружиною Іриною виховав двох доньок. Вони пов’язали своє життя  медициною. Зараз виховує внука і внучку.

1 (2) (2)

Питаю: «В  чому секрет Вашого життя?», відповідає, що зрозумів просту річ: «Там, де злагода, там є життя».

Часто можна застати пана Йосифа за догляданням свого городу та господарства. Щонеділі обходить він свої улюблені рослини та дерева і дивиться, чи все гаразд. І коли хочу дізнатися про те, що любить в житті робити найбільше, усміхається і каже: «Працювати. З людьми спілкуватися. Я весь час з людьми. Біля людей».

Важко оминути питання: «А що для Вас Україна?», бо людина, яка вимушено змінила своє місце проживання, певно, замислювалася над цим питанням. Пан Йосиф, не вагаючись, каже: «А Україна – то все рідне: рідна хата, рідні люди, а головне – мова. За неї треба боротися».

 

Марта Приріз, волонтер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”