Вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину 1968 року виявляє разючі збіжності з конфліктом на східних теренах України – і за риторикою, і за ідеологічним обґрунтуванням його потреби, зрештою, за досягненням результатів, прямо протилежних очікуваним.

1968 рік залишається однією з найпомітніших віх світової історії, зокрема й для колишніх громадян Чехословаччини.

Невипадково Мілан Кундера назвав своє есе, опубліковане в останні дні 1968 року, «Чеська доля».

6

Письменник дотримується традицій чеської історичної філософії, зокрема, праць першого чехословацького президента Томаша Гарріга Масарика, чий відомий твір – «Чеське питання» (1895) – навіть за назвою асоціюється із заголовком есе Кундери. Кундера доходить висновку, що яким би шоком не була совєтська окупація для чеського суспільства, ніщо в ній не виходить за рамки історично визначеної «чеської долі», яка полягає в постійному перебуванні в центрі геополітичних протиріч та боротьби з зовнішніми силами, насамперед етичної боротьби, спрямованої на збереження власної культури й ідентичності: «Ми постійно переживаємо одну й ту ж національну історію, яка має свою «вічну» проблематику». Окупація постає фатальною силою, без якої «чеська доля» була б неповною: відчуття постійної загрози змушує чеський народ бути сильнішим і прогресивнішим, зразком стійкості для всієї Європи. У «Празькій весні» чеський народ спробував виконати вказане ще Масариком призначення: демонструвати шлях решті людства шляхом реалізації ідей «гуманізму» на практиці. Чеське національне буття тісно пов’язане з розвитком культури, це одна з унікальних рис чеського народу як народу «малого», начебто приреченого на постійні турботи про фізичне виживання, але значно багатшого на передумови для культурного розвитку, ніж «великі» народи, оскільки цей розвиток (а не зовнішня експансія) виявляється головним змістом його національного життя. «Спроба створити (вперше в світовій історії) соціалізм без всесилля таємної поліції, зі свободою слова, письмового й усного, з суспільною думкою, до якої прислуховуються, і з політикою, яка на нього опирається… – була тою спробою, завдяки якій чехи й словаки вперше з кінця середньовіччя знову опинилися в центрі світової історії та адресували свій заклик світу». Таким чином, чехи «обрані» для побудови найкращої форми суспільного ладу, що поєднує досягнення Заходу (свобода слова, права людини) та соціалізму (самоуправління трудящих, відсутність у влади комерційних інтересів). Так Чехословаччина опинилася в авангарді світового лівого руху, а чеське питання закономірно виявилося «світовим» питанням, про що мріяв Масарик, створюючи свій проект першої Чехословацької республіки. (Втім, у відомому есе 1984 року «Крадіжка Європи» (або «Трагедія Центральної Європи») Кундера фактично погодився зі своїми опонентами 1968 року, проголосивши совєтську окупацію чи не найважливішою подією чеської історії, подією фатальною. Замість всесвітнього смислу «Празької весни» письменник звернув увагу на такий же глобальний смисл «трагедії Центральної Європи»: окупація порушила «ідентичність нації» настільки, що чехам загрожує поглинання «російською цивілізацією», суть якої – «радикальне заперечення сучасного Заходу»).

2 (4)

Дотримуючись традиції суперечок про «смисл чеської історії», Вацлав Гавел, виступивши на початку 1969 року з позиції «реаліста», звинуватив Кундеру в міфотворчості. «Це не більше ніж абстракція (визначена «чеська доля» – А. Т.), за якою не видно нашої конкретної відповідальності за конкретні дії». «Празька весна» – зовсім не унікальна подія, що висуває чеський народ в авангард людства, а всього лише не найкраща спроба повернутися до «норми» (вочевидь, оскільки це не слідує явно з тексту, західної демократії): «Якщо ми навіюватимемо собі, що країна, яка хотіла ввести свободу слова – щось очевидне в більшій частині цивілізованого світу, – і хотіла перешкодити вседозволеності таємної поліції, опинилася завдяки цьому в центрі світової історії, ми станемо  ні чим іншим, як самозакоханими телепнями, смішними в своєму провінційному месіанізмі!» (цікаво, що, ставши лідером «оксамитової революції» та президентом, скептично налаштований до ідеалізації «Празької весни» Вацлав Гавел сам апелював до ідеї «чеської долі»).

Для розуміння змісту дискусії потрібно хоча б пунктирно окреслити її тло. У перші повоєнні роки були помітні певні економічні успіхи ЧСР, пов’язані головно з совєтською допомогою, питома вага якої в зовнішній торгівлі досягла 79%. З СРСР постачалося 90% вугілля, 80% залізної руди, 80% нафти, 70% алюмінію, 40% вовни тощо. Совєтська «відлига» сприяла певній політичній лібералізації в ЧСР. Активізувалася діяльність профспілок, молодіжних та студентських організацій, католицької церкви та різних громадських рухів. Після ХХ з’їзду КПСС в країні розгорнулася дискусія щодо оцінки минулої політики КПЧ й спрямування подальшого розвитку країни. Опозиційні настрої особливо проявилися під час роботи другого з’їзду Спілки письменників ЧСР (квітень 1956 року), на якому було піддано критиці політику КПЧ, її керівну роль у суспільстві, поставлено під сумнів принцип партійності та необхідність «класової детермінованості» творчої діяльності. Квітневий (1956) пленум ЦК КПЧ засудив культ особи Й. Сталіна та його вплив на ЧСР. У 1957 році було розпочато реорганізацію системи планування та управління економікою ЧСР, що проявилося у здійсненні певної децентралізації, у розширенні прав використання частини прибутку на інвестиції та у спробі поставити зростання заробітної плати у залежність від рівня продуктивності праці. Утім, розвінчання сталінізму не стало сигналом для перегляду методів діяльності державних структур: так, незважаючи на вимоги реабілітувати невинних жертв політичних репресій, лише в 1962 році було створено державну комісію із розслідування репресій та розпочалася реабілітація. На початку 1960-х років економіка ЧССР опинилася в стані застою. Так, якщо в 1962 році не було приросту національного доходу, то в наступному році він навіть зменшився на 2,2%. Поряд із застійними явищами в економіці внутрішньополітичне становище країни ускладнювалася невирішеністю «словацького питання». Словаччина практично не мала політичної та державної рівноправності з Чехією, а повноваження її державних органів залишилися дуже вузькими. На ХІІ з’їзді КПЧ (1962 рік) було прийнято рішення про розробку семирічного плану. У 1963 році була створена комісія з підготовки і проведення економічної реформи (на чолі з О. Шиком), суть якої зводилася до ліквідації жорсткого централізованого планування й поступового контрольованого переходу до ринкових відносин із встановленням трьох груп цін – твердих, лімітованих та ринкових. Восени 1964 року програма була оприлюднена, а в січні 1965 року затверджена. За цих умов частина керівництва КПЧ дійшла висновку про необхідність трансформації існуючих державних інститутів та створення нових моделей «соціалістичної демократії». Творча інтелігенція закликала до усвідомлення глибоких протиріч, які існували між декларованими «ідеями соціалізму» та жорстокістю політики, яку провадила існуюча влада: завдяки цьому в другій половині 1960-х років у Чехословаччині розгорнувся громадський рух за докорінні політичні й економічні реформи та за соціалізм «з людським обличчям».

8

Реформатори, очолювані А. Дубчеком, були переконані в тому, що зміни, започатковані на січневому (1968 рік) пленумі ЦК КПЧ, мали бути поширені на всі сфери суспільного життя, а суттю всіх змін повинна стати ліквідація деформації соціалізму та широка демократизація суспільного життя. У березні 1968 року була відмінена цензура, і в суспільство ринув потік критики та викриттів, з’явилася ціла низка нових громадсько-політичних утворень: «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність», «Коло незалежних письменників». Курс на демократизацію партії та чехословацького суспільства посилився на квітневому (1968 рік) пленумі ЦК КПЧ затвердженням нового складу його президії (секретарями стали З. Млинарж, Ч. Цісарж, Й. Шпачек). 5 квітня 1968 року була затверджена «програма дій КПЧ», у першій частині якої містилося визнання помилок, здійснених партійним керівництвом за минулі роки: відкидалося положення про керівну роль КПЧ в суспільстві та зазначалося, що правляча партія має здійснювати свою керівну роль не шляхом «диктаторського насильства», а спираючись на «добровільну підтримку» народу, партія «має не силою домагатися визнання свого авторитету, а повинна щоразу знову завойовувати його своїми справами»; заперечувалося монопольне право вузького кола партійного керівництва на дозування інформації, на обмеження свободи слова, друку тощо; неприйнятним оголошувалося використання служби державної безпеки як інструменту придушення свободи думки; обстоювалося право на свободу думки для членів КПЧ; проголошувалося, що «влада в соціалістичній державі не може монополізуватися однією коаліцією політичних партій, вона має бути доступна всім політичним організаціям»; для забезпечення рівноправ’я чехів і словаків передбачався перехід до федеративного устрою країни. Хоча чехословацьке керівництво всіляко підтверджувало лояльність до СРСР, Брежнєв вирішив влаштувати «нормалізацію» на багнетах. Рішення про введення військ Організації Варшавського договору до ЧССР було прийнято 18 серпня 1968 року на засіданні політбюро ЦК КПСС після узгодження з керівництвом НДР, ПНР, НРБ та У(Угорської)НР. Атмосферу загострювали поширювані засобами масової інформації чутки про підготовку в Чехословаччині контрреволюційного перевороту. Війська країн ОВД (за винятком румунських) у ніч на 21 серпня здійснили збройну акцію проти одного зі своїх членів. У ході комбінованої десантно-наземної операції вони зайняли Чехословаччину. Чехословацькі війська за наказом свого командування не чинили спротиву, а окупаційні підрозділи швидко оволоділи засобами зв’язку, військовими складами, стратегічними комунікаціями, контролювали кордони. Совєтські війська у перші години вторгнення після десантування на празькому аеродромі захопили радіо, телебачення, партійно-державні установи та інші стратегічні об’єкти столиці. Відповідно до плану операції владу в країні повинен був узяти «робітничо-селянський уряд» та забезпечити схвалення вторгнення військ країн ОВД «новим керівництвом». Однак президія ЦК КПЧ вже вночі прийняла заяву, яка засуджувала окупацію країни та оцінила вторгнення як дії, що «суперечать принципам відносин між соціалістичними державами й нормами міжнародного права». Партійно-державне керівництво ЧССР закликало громадян дотримуватися спокою, а президент Л. Свобода наказав чехословацькій армії не виходити з казарм та не чинити опору. Обурення окупацією населення Чехословаччини проявилося у зміні в містах табличок з назвами вулиць та транспортних вказівників, появі в містах транспарантів та написів на стінах, у яких містився протест проти дій окупантів. У столиці й інших населених пунктах країни невдовзі була налагоджена діяльність підпільних радіостанцій та випуск нелегальних газет, а населення в різних акціях протесту висловлювало підтримку керівництву на чолі з А. Дубчеком та засуджувало інтервенцію. У ході стихійних виступів проти вторгнення загинули десятки осіб. У Москві з 23 по 26 серпня 1968 року відбулися переговори між кремлівським керівництвом та делегацією ЧССР на чолі з президентом Л. Свободою. Чехословацькій стороні була нав’язана «програма виходу з кризової ситуації». Окупація Чехословаччини була засуджена урядами багатьох країн світу, в тому числі й соціалістичними – СФРЮ, Румунії, Албанії, Китаю. Однак 21 серпня 1968 року на засіданні Ради Безпеки ООН резолюція, яка засуджувала вторгнення та вимагала негайного виведення окупаційних військ, не була прийнята через совєтське вето.

7

Дедалі частіше в офіційних засобах масової інформації стали вживати термін «нормалізація», який мав означати настання стабілізації в суспільстві. У середині жовтня 1968 року у Празі був підписаний договір про «тимчасове перебування» в ЧССР 70-тисячного контингенту совєтських військ. На підтримку продовження курсу реформ проводилися масові маніфестації студентів, присвячені 50-й річниці утворення ЧСР, які набули яскраво вираженого антисовєтського характеру. Акція самоспалення студента Карлового університету Я. Палаха на Вацлавській площі 16 січня 1969 року викликала нову хвилю демонстрацій протесту. А перемога збірної команди ЧССР над збірною СРСР на чемпіонаті світу з хокею в березні спричинила нові масові антисовєтські акції по всій країні. Утім, ніщо не могло завадити програмі «нормалізації» (вперше поняття «нормалізації» з його зловісним підтекстом зявилося в так званому Московському протоколі від 26 серпня 1968 року як умова виводу совєтських військ. Смисл повернення до «норми», вкладений у сам термін «нормалізація», мав би вказувати на повернення до status quo – становища до «Празької весни»), запропонованій новим керівництвом на чолі з Г. Гусаком, яка фактично передбачала повернення до неосталіністських методів управління: відновлення єдності партії на «принципах марксизму-ленінізму» та відновлення її керівної ролі в суспільстві; зміцнення функцій соціалістичної держави як органу влади робітничого класу й трудового народу; вирішення нагальних соціально-економічних проблем; визнання пріоритетними в зовнішньоекономічній сфері відносин з СРСР та країнами соціалістичної співдружності. На пленумі ЦК КПЧ у травні 1969 року були визначені заходи щодо відновлення керівної ролі партії в усіх сферах життя суспільства: здійснення чистки лав партії від «ревізіоністів», скасування економічної реформи 1968 року, зміцнення «інтернаціональних» зв’язків з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Термін «нормалізація» поширився не тільки на період «чисток» в партії, органах управління, пресі, наукових і культурних установах, але й на всі два десятиліття правління Густава Гусака та його фактичного незмінного (принаймні до 1987 року) Політбюро. В «Уроках кризового розвитку» ЦК КПЧ фактично підпорядкувала державний суверенітет ЧССР інтересам «соціалістичного табору»: «ЦК КПЧ відкидає абстрактне розуміння суверенітету соціалістичної держави… і стоїть на позиціях, що й у питаннях суверенітету відповідають класовій й інтернаціональній суті соціалістичної держави. Тому вступ військ союзників у ЧССР ми вважаємо братською інтернаціональною допомогою чехословацькому народу». Бажаючи зберегти «режим найбільшого сприяння» з боку СРСР, власті в перші роки «нормалізації» влаштовували своєрідні просовєтські «піар-кампанії». Урочисто відзначалися совєтські свята, особливо 9 травня. Російська мова стала обов’язковим шкільним предметом (з якого, поряд із чеською мовою й математикою, складали іспит на атестат зрілості). Навчальний план для випускника чеської школи включав вимогу знати як мінімум три вірші та вміти співати дві російські пісні; програма для першого класу гімназії передбачала, наприклад, вивчення напам’ять вірша Євгенія Євтушенка «Хотят ли русские войны» (у виданні 1983 року).

10

Таким чином, 1968 рік – один із найскладніших для інтерпретації в чеській історії. Політична й економічна лібералізація чехословацького суспільства (відома під назвою «Празька весна»), вторгнення військ Варшавського договору та капітуляція реформаторів перед диктатом Москви визначили не тільки характер політичного режиму, але й духовний клімат країни. Водночас у самій Чехії нерідко лунають «крамольні» думки, наприклад: «Як не дивно, спогади про спротив чехословацького суспільства в 1968-1969 роки сильніші в решті світу, а не історичній свідомості самих громадян Чехословаччини» (історик Вілем Пречан), або «Чехословацька весна 1968 року нагадує Попелюшку, яку намагаються не помічати вдома» (публіцист Іржи Сильний). Очевидно, що реформатори в КПЧ влітку 1968 року «не хотіли усунути комунізм, реставрувати капіталізм і, тим більше, не хотіли ввести плюралістичну демократичну систему, тобто парламентську демократію з усіма правами й свободами» (П. Тігрід). Офіційна «Програма дій» КПЧ (квітень 1968 року) проголошувала вірність принципу керівної ролі компартії в суспільстві, відсутності політичної конкуренції, курсу на просовєтську зовнішню політику; радикали в КПЧ не виключали перехід до плюралістичної демократії, однак не менш ніж через десять років (про це в книзі спогадів зазначав Зденек Млинарж). Водночас спроба політичної реформи тоталітарної диктатури, розпочата комуністами-реформаторами, перейшла в широкий демократичний суспільний рух з яскраво вираженим моральним ядром. Драматичні події 1968 року знову опинилися на порядку денному чеського суспільного життя вже через два роки опісля совєтського вторгнення, в атмосфері комуністичної «нормалізації», у той час як по той бік «залізної завіси» тривало послаблення совєтського впливу на західне суспільство (та й у самому СРСР танки на вулицях Праги стали імпульсом до розвитку дисидентського руху). Як відомо, режим «нормалізації», усунувши активних учасників «Празької весни» з суспільного життя, прийняв офіційну інтерпретацію подій 1968 року – концепцію «братньої допомоги в боротьбі з контрреволюцією» (в документі ЦК КПЧ – «Уроки кризового розвитку» 1970 року). Існування будь-якої легальної політичної опозиції (яка б спиралася на ідеї «Празької весни») було неможливим. На початку 1977 року була створена «Хартія-77» з підкреслено неідеологічною, правозахисною програмою, яка («Хартія») була не продовженням ідей реформаторів, а цілком новим «проектом» у нових історичних умовах, що закономірно відсунули на «другий план» спогади про 1968 рік в опозиційних колах.

4 (1)

Юрген Хабермас охарактеризував зміни режимів у Центральній і Східній Європі наприкінці 1980-х років як «наздоганяльні революції» (такі революції, за Хабермасом, характеризувалися «практично повним браком інноваційних, перспективних ідей»; ідеєю було тільки «приєднання до капіталістичного розвинутого Заходу»). Чехословацька «оксамитова революція» 1989 року, сприйнята спершу як продовження ідеалів «Празької весни», стала по суті її запереченням: у новій політичній та інтелектуальній конфігурації ідеям 1968 року не знайшлося місця. Символічна закулісна перемога Вацлава Гавела над Александром Дубчеком у боротьбі за пост першого посткомуністичного президента Чехословаччини свідчила про капітуляцію реставраторів «Празької весни» перед тимчасовим, але ефективним союзом дисидентів з оточення Гавела – технократів на чолі з Вацлавом Клаусом та прагматиків із числа членів колишньої КПЧ. «1989 рік може вважатися анти-1968-м у тому сенсі, що головною ціллю була вже не реформа соціалізму, а побудова найбільш точної копії Заходу» (Ж. Рупнік). У наступній фазі чехословацької трансформації початку 1990-х років поразки зазнав «дух» «Празької весни» як руху, керованого загальнонародним ентузіазмом та етичним пафосом («Після листопада 1989 року багато наших друзів на Заході сподівалися, що ми станемо спадкоємцями етосу Празької весни і «Хартії – 77» і так допоможемо західному суспільству подолати його проблеми. Вони були розчаровані, коли ми спробували всього лише копіювати їхні стандарти», – відзначав перший посткомуністичний міністр іноземних справ ЧССР Іржи Дінстбір).

Тарас Альберда