Амплітуда оцінок Акту 30 червня 1941 року – від панегіричних до погромницьких – змушує до подолання усталених стереотипів, спекуляцій та пересмикувань ворожих один одному таборів.

«Ми планували іншу політику в Східній Європі. Ми планували відновити незалежність балтійських держав і створити самостійну Україну. Але перед загрозою війни проти СРСР найвищий провід нашої партії скасував ці плани». Так казав др. Шютте (заступник д-ра Бруно Кляйсташефа відділу східної політики при нацистській партії) полковникові Казисові Шкірпі, прем’єрові незалежного литовського уряду (“Lithuanian Bulletin”. Vol. VI, Nos 8-10, 1948. C. 9). Де тут геббельсівська пропаганда, а де дійсні наміри нацистських зверхників, сказати складно, а з огляду на відсутність документальної бази, знищеної або перекрученої, – і неможливо.

Sam_ukr

Сьогодні планування німецької східної політики напередодні війни 1941 року докладно висвітлено в мемуарній і аналітичній літературі. Були три «лінії» німецької східної політики: 1) ставка Розенберга на розчленування Росії і створення напівсуверенних держав із забезпеченням впливів Німеччини на політику й економіку цих країн; 2) ставка деяких кіл Вермахту на «єдину й неподільну Росію» як майбутнього союзника Німеччини; 3) ставка Гітлера та його найближчих соратників (Борман, Герінг, Гімлер) на перетворення здобутих на Сході територій у німецькі колонії. Перемогла, звісно, третя «лінія».

Гітлер почав війну проти СРСР, не проголошуючи жодної політичної програми. Його прокламація від 22 червня 1941 року згадувала лише про визволення від більшовиків, свободу релігії, праці та інші положення, які політично ні до чого не зобов’язували. Тим часом дві події стали пробним каменем для здійснення німецької політики на Сході – проголошення відновлення литовської й української держав і створення тимчасових урядів відновлених держав. В обох випадках ініціаторами проголошення були підпільні організації. У Литві організатором проголошення був «Фронт литовських активістів», що закликав литовський народ до повстання й уже 23 червня сформував тимчасовий уряд на чолі з Казисом Шкірпом (останнім послом Литовської республіки в Німеччині).

В обох випадках німці зреагували на акти проголошення згідно з політичною програмою, яку вони мали для Східної Європи і яку в той час виконували. У рамках німецької окупаційної політики, яка бачила Схід новим колонізаційним простором для німецького Райху, кожен акт самостійного вияву волі східноєвропейських народів a priori вважався ворожим нацистському політичному проводу і вів за собою репресії каральних органів. Не дивно тому, що німці унеможливили діяльність обох новоутворених органів та інтернували їхніх прем’єрів. Коли переговори про відкликання акту не дали результатів, їх ініціаторів ув’язнили й посадили в концентраційні табори.

gazeta-akt-30-06-1941_cr

Ранком 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини Вермахту. Цього дня сюди прибув український батальйон “Нахтігаль“, який очолював сотник Роман Шухевич (військова одиниця у складі одного куреня [три сотні, 330 воїнів], утвореного у складі німецької армії напередодні війни. Складався він переважно з членів ОУН та його симпатиків і мав назву Дружини Українських Націоналістів [ДУН]), а за кілька годин – Львівська похідна група чисельністю 15 осіб на чолі з Ярославом Стецьком. Група зупинилася на площі біля собору св. Юра, де на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Прибулі роздали термінові доручення: скликати Національні збори, у яких брала б участь українська інтелігенція міста; створити міську управу Львова; створити міліцію та взяти під свій контроль місто для забезпечення порядку і безпеки громадян; захопити радіостанцію (за допомогою батальйону  “Нахтіґаль”). Розгорталося виконання ще травневих (1941) інструкцій Проводу ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», серед них: «ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу; Наше завдання: власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни…; Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзниківОсновною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборности України та дійсно позитивне відношення до української державності; Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державності, тоді наша визвольна боротьба увійшло б у новий період»; На звільнених частинах української земліОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним; Мандат на проголошення української державності та встановлення влади дає нам довголітня визвольна боротьба, підняття повстання, державно-творча ініціатива та практична сила; ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становищеБудування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе; Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями і які мають довір’я у народі; Якщо б на Україні створився центральний державний уряд, організований іншими державними силами, і стояв на платформі повної суверенності й соборності України, тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядковується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею територіях; ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе нищити, без огляду на те, хто це робить; Кожна установа, що отримала би владу в Україні від чужоземних чинників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави і не може представляти України як суверенної держави».

Ярослав Стецько зустрівся із митрополитом Андреєм Шептицьким, який благословив проголошення акта, відрядивши на збори свого заступника Йосипа Сліпого. У львівській ратуші, куди прийшов після зустрічі з митрополитом, Стецько нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови. Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир “Нахтіґалю”.

Нахтіґаль на вулицях Львовa

Ярослав Старух у приміщенні «Просвіти» на площі Ринок уже проводив збори, щоб негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, і тут же Стецько, як майбутній голова Державного правління, прийняв присягу від кандидата на Голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості. Знадвечора у приміщенні “Просвіти” зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Деякі члени ОУН висловлювали думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але Ярослав Стецько, Іван Равлик, отець Йосип Сліпий та Василь Кук були прихильниками негайного проголошення Акта.

Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник “Нахтіґалю”, капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.

Під час засідання трапився інцидент. Про події у “Просвіті” випадково дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення “Просвіти” він, а також майор фон Айкерн прийшли, коли вже йшли збори і зупинити їх він не зміг. Про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Стецько запросив Коха до президії як гостя, акцентуючи перед зборами на слові “гість“. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору – працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. Видно було, що і скликання Народних Зборів, і проголошення Акту відновлення Української Держави було для німців неприємною несподіванкою. Усі присутні в залі з його виступу зрозуміли, що ставлення німецького уряду до української державності буде негативне, але мовчали. Проігнорувавши виступ Коха, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкону “Просвіти” перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн “Не пора, не пора…“. Ганс Кох різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, зауваживши, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Кох негайно пішов повідомляти командування.

Нахтіґаль у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька. Експерти доводять належність рукопису “Мій життєпис” Я. Стецькові. Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам’ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи – фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук совєтських військ, а потім – до спеціальних органів. Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві. Документ іменується: “Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р.”

Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства “Просвіта” у Львові великі збори українців (“західних областей України” – закреслено), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви) Організації Українських Націоналістів.

Збори пройшли серед небувалого одушевлення.

Збори відчинив урочисто (“урочисто” дописано) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова “Степана Бандери”) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше – проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.

Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі – до часу створення (Дописано рукою Стецька: “З волі Українського Народу”) Центральних областей у Києві.

Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.

Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства – привіт провідникові ОУН Степанові Бандері.

Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виділено великими літерами).

Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії,

Привіт Митрополитові Андрєєві, й

Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено “полковник” і дописано “старшина”) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: “великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА”). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: “і “Не пора.. .”).

Далі рукою Стецька дописано: “Провірив. З Українських Національних Зборів“. [ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 4] І підпис Стецька.

bab3ab8183

Акт про відновлення Української Держави (30 червня 1941 p.)

УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД Львів, дня ЗО черв. 1941 ч.: 1/41 год. 21 Рішення ч. І. Національних зборів українців

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

  1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

  1. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.
  2. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!

(ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО — вр.)

Провідник Національних Зборів

Виготовлено в трьох оригінальних примірниках

печатка

Оригінал. Машинопис.

(Джерело: ЦДАВОВУ: Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 3)

gazeta-akt

Зробимо тут короткий відступ і звернемося до доволі своєрідної характеристики й оцінки “Акту 30 червня“, поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті “Чому я згадав про “Акт 30 червня”?”, надрукованій в зарубіжній газеті “Новий шлях” в грудні 1982 року. І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи “Акт 30 червня 1941-го“, не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була “подією позитивною“, бо “показала живучість ідеї української державності“, а водночас в ній “існують поважні ідеї“. [Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941 – 1953. Мюнхен, 1993. С 163.] Справа в тому, що “Акт” мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає “прикрим моментом” всього “Акту 30 червня“. І ось чому: “… насувається порівняння з усіма іншими… актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і “творити новий лад”. Співпраця з центральними державами після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав – Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. “Акт 30-го червня” був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького – бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червня, які “творили” українську державу?!” І. Кедрин вказує і на наступний “прикрий момент”: “Акт проголошення” був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією…”. Зрештою, автор підсумовує: “Нема чого прославляти “Акт 30 червня”, наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки “Акт 30-го червня” засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного принципу, що кожний має право висловлювати свої суб’єктивні погляди? Прихильники, однодумці і величники “Акту 30-го червня” стягнули його з п’єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має”. Звісно, існують полярні оцінки значення Акту чи події (так, якщо один із бойовиків ОУН (б) у ті дні назвав його «сміховартим державним будівництвом», то деякі сучасні дослідники акцентують на його доленосності). Але слід сказати, що «Акт 30-го червня» як словесний вираз відновлення, а не проголошення Української державності мав продемонструвати його зв’язок (тяглість) із усією попередньою національно-визвольною боротьбою, але вже сама спроба апеляції до протекторату, хоч би й фантомного, Райху (обґрунтованого навіть як прийом використання німців у своїх цілях) кидала тінь на Акт і давала змогу не дуже, м’яко кажучи, сумлінним історикам тлумачити його не дуже, м’яко кажучи, обізнаним читачам мало не як колабораційний маніфест. Шведський журналіст Арвід Фредборг, який під час війни 19411943 pp. жив у Берліні, видав у 1943 р. книжку «Поза сталевим муром» [Fredborg A. Bakom stalvallen: Som svensk korrespondent. — Berlin, 1941-1943. – Stockholm, 1943. – 448 p.], де описує події, що відбувалися у тилах німецької армії, яка воювала на совєтському фронті. Він підкреслює, що проголошення державної незалежності України у Львові стало головною причиною краху всієї німецької політики в Україні, а це, у свою чергу, вплинуло на хід війни із совєтською армією, що врешті призвело до повної поразки німців. Нацисти, пише він, виступаючи проти Акту 30 червня, арештовуючи українських націоналістів, відкрили свої колоніальні наміри щодо України. На початку війни німецькій військовій пропаганді вдалось обіцянками про відновлення української державності, створення національної армії позитивно впливати на червоноармійців, і вони сотнями тисяч утікали з Червоної Армії у надії попасти до своєї рідної армії. Вороже ж ставлення німців до Акту відновлення української державності відкрило всім очі на справжні наміри німців, і Україна з можливого союзника стала її ворогом. Українські націоналісти, стверджує Арвід Фредборг, Актом 30 червня перекреслили гітлерівські плани виступати перед поневоленими більшовицькою Москвою народами у ролі «визволителів» і водночас готуючи їм ще жахливішу нову неволю. Американський журналіст Вільям Генрі Чемберлін про Акт 30 червня висловився так [Chamberlin W. H. The Ukraine: A Submerged Nation. — New York, 1944.]: «…проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перетворити Україну на колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні плани на самому початку їхнього походу у Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи». Англійський дослідник Стюарт-Сміт, коментуючи Акт 30 червня, наголошує, що лише божевіллям нацизму можна пояснити заборону українського уряду у Львові та арешт його голови Ярослава Стецька. Цим німці відштовхували від себе 40 мільйонів українців [Stewart-Smith D. G. The Defeat of Communism. – London, 1964].

Василь Кук розглядав Акт як реалізацію нової революційної концепції визволення України, прийнятої на Другому Великому Зборі ОУН, що відбувся в м. Кракові у квітні 1941 р. У політичних постановах Збору стверджувалось: «Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного націоналістичного руху […]»; «Тільки вповні суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил […]»; «СРСР — це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою й руїни […]»; «Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ державу […]»; «ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР і підтримують створення незалежної Української Суверенної Соборної Держави». На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української Держави, у чому сумнівів майже не було, планувалось: 1) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке; 2) розкрити фальшивість німецької політики так званого «визволення від большевиків», не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема, економічні; 3) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настроїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» у боротьбі за визволення з більшовицької неволі.

До складу Державного правління, створеного 30 червня 1941 року, ввійшли не тільки представники ОУН (11 осібЯ. Стецько, Р. Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебедь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Храпливий, решта – безпартійні. Першим заступником Голови Українського державного правління став Мар’ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. ОУН, таким чином, задекларувала прагнення до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція матеріалізувалася в надпартійній Українській Головній Визвольній Раді.

30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності

2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується – це  мандат від українського народу. Розв’язка наступила 5 липня – інформація дійшла до Гітлера. Гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів по справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна  слідча комісія. Наступними днями арештовано В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького. Слідча комісія допитувала також німців Г. Коха, фон Айкерна та інших, хто мав контролювати дії українців. (див: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/).

Отже, 5 липня 1941 року гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:

Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. — О. У. 25 листопада 1941. — Команда — Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.

«Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів».

Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ

«Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації».

Січень 1942 р., повідомлення ч. 9

«В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні».

Повідомлення ч. 10, 3.07.1942 р.

“У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: «Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!»

Повідомлення ч. 26, 23 жовтня 1942 р.

«Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України».

Цей документ згодом відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі і був покладений в основу визнання ОУН-УПА воюючою стороною.

17 липня 1941 року відбулась велика політична нарада у головній квартирі фюрера. На цій нараді вирішено відокремити Галичину і приєднати її до т. зв. Генеральної Губернії та відокремити т. зв. Трансністрію (землі між Бугом і Дністром) з Одесою й передати її румунським союзникам. На ультимативну вимогу Герінга райхскомісаром України призначено гауляйтера Східної Пруссії Еріка Коха, одного з найбільш брутальних нацистських провідників. Усі протести Розенберга не мали жодного успіху; його задобрювали запевненнями, що ці заходи мають провізоричний характер, або цинічними зауваженнями Гітлера, що Кох і так підлягатиме Розенбергові й виконуватиме його доручення. Тим часом Кох і не думав про підлеглість Розенбергові.

Приєднання Галичини до Генеральної губернії проголошено 1 серпня 1941 року, а 1 вересня почав уже діяти Райхскомісаріат Україна з Кохом на чолі. Факт, що цей «райхскомісаріат» підлягав німецькому міністерству для східних окупованих областей, свідчив про те, що Україна відійшла до внутрішніх проблем Німеччини (райхскомісаріати в Норвегії та Голландії підлягали міністерству закордонних справ).

Як німці уявляли собі свою роль в Україні та інших окупованих областях, найкраще свідчать документи «12 заповідей поведінки німців на Сході і трактування росіян» (під «росіянами» розуміли також білорусів і українців).

У інструкції Коха, що він її розіслав генеральним комісарам і гебітскомісарам у липня 1943 року, сказано: «В Україні мусить бути створений великий колонізаційний простір для німців, чого, між іншим, не осягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба зараховувати до Європи. Це історична брехня, що Україна була будь-коли Європейським фактором». Ці слова, як і недвозначно артикульовану за ними позицію, можна без застережень назвати епітафією як спробам творення згаданого «колонізаційного простору» на українських теренах, так і – ширше – воєнному успіху нацистського наступу після 1941 року.

Тарас Альберда