Category: DUMAY
Там, де злагода, там є життя або Історія однієї сім`ї та операція Вісла

Кажуть, чоловік має посадити дерево, збудувати будинок та виховати сина. Все це і навіть значно більше зробив у своєму житті дрогобичанин Йосиф Костянтинович Теребецький: і будинок збудував, і сад посадив, і виховав обох дітей, щоправда, доньок – Олю та Лілю, але найголовніше – зумів пережити переселення з польської сторони на українську під час операції «Вісла», зумів знайти себе в Україні і зробити тут багато добрих справ.

…1947 рік. Малий і босоногий, він, разом з батьками, сестрами та нажитим майном, їхав з села Завадка (Польща) до села Кузова Тернопільської області. Це не був поодинокий випадок. Згодом історики назвали це явище операцією «Вісла».

Вже біля тридцяти років Йосиф Костянтинович Теребецький живе в Дрогобичі, хоча місцем його народження та першого проживання є Польща. Село, в якому він прожив майже шість років свого дитинства – до початку польсько-української операції – було населено порівну поляками та українцями. «Ми дружно жили. Українське свято, польське свято – ходили один до одного в гості. В селах було дуже приємне спілкування», – згадує пан Йосиф.
1 (3) (2)

Восени 1947 року вся сім`я переїхала у Тернопільську область, але, як тільки селами поширилася інформація, що можна повертатися назад –  у Польщу, сім`я Теребецьких рушила в дорогу. Їхали вони довгих два тижні всією сім`єю: твоє доньок, малий Йосиф, мама та тато, а поруч пересувалася домашня худоба – корова, баран, вівці та три коні, які постійно допомагали перевозити все нажите чесним трудом. Пили молоко, яке отримували від домашньої худоби, дорогою зупинялися і мололи зерна – те і їли…

Дорослі спали на возі, який перелаштували на тимчасове шатро для сну та перепочинку. Дітей забирали на ніч місцеві українські жителі. Так запам`яталися перші взаємини на території України: «Люди були дуже чудові. І переночувати давали, і дітей нагодовували. Вони самі виходили і забирали дітей, чуйні були…»

Їхало разом з ними ще кілька родин. Як згадує пан Йосиф: «І колеса ламалися, і треба було щось допомогти… Різне траплялося». Але тільки-но люди добралися до Самбора, як надійшла нова інформація: кордон закритий, повернення неможливе.

Під час дороги померла мама, тому голова сім`ї разом з чотирма малими дітьми мусів далі шукати постійного житла в Україні. Залишилася сім`я у селі Чуква Самбірського району. Через два роки, у 1950 році, батько Йосифа дізнається, що в Бориславі з’явилася робота, бо – в той самий час – поляків з Борислава переселили на територію Польщі.  Діти сім`ї ходили в бориславські школи. Як згадує Йосиф Костянтинович – «Закінчив сім класів школи, а потім пішов виконувати різну фізичну роботу. Згодом пішов працювати маляром. Тоді в Дрогобичі будували швейну фабрику, там ходив вікна фарбувати,білити… У 20 років пішов вчитися на електрика в Бориславському училищі. Вчився три місяці, а потім проходив три місяці практику в Маріуполі». Після цього пан Йосиф ще працював на різних роботах, а у свої 28 років опинився на бориславському фарфоровому заводі. Працював там 25 років – електриком.

Самостійно вивчився фарбувати і штукатурити кімнати,тому після роботи підпрацьовував як маляр-штукатур. Коли оженився, встигав працювати у Бориславі, підпрацьовувати і будувати будинок у Дрогобичі. Працював щоденно більше дванадцяти годин. Не пропустив жодного дня. За три роки зумів збудувати будинок. Потім посадив сад. Разом з дружиною Іриною виховав двох доньок. Вони пов’язали своє життя  медициною. Зараз виховує внука і внучку.

1 (2) (2)

Питаю: «В  чому секрет Вашого життя?», відповідає, що зрозумів просту річ: «Там, де злагода, там є життя».

Часто можна застати пана Йосифа за догляданням свого городу та господарства. Щонеділі обходить він свої улюблені рослини та дерева і дивиться, чи все гаразд. І коли хочу дізнатися про те, що любить в житті робити найбільше, усміхається і каже: «Працювати. З людьми спілкуватися. Я весь час з людьми. Біля людей».

Важко оминути питання: «А що для Вас Україна?», бо людина, яка вимушено змінила своє місце проживання, певно, замислювалася над цим питанням. Пан Йосиф, не вагаючись, каже: «А Україна – то все рідне: рідна хата, рідні люди, а головне – мова. За неї треба боротися».

 

Марта Приріз, волонтер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”

Депортація поляків Поділля до Казахстану у 30-ті роки ХХ століття

 Репресії 30-х років проти польської національної меншини на Хмельниччині

Сталінська політика переселення народів була одним із напрямів репресій, спрямована на насильне виселення корінного населення із місць свого історичного проживання. Офіційно переселення народів розглядалося, як засіб зміцнення прикордонної смуги СРСР, здійснювалося центром опираючись на місцеві партійно-державні та каральні органи.

Період сталінізму для поляків колишнього СРСР, і особливо України, був трагічним за масштабами репресій та геноциду щодо меншин. Масових депортацій зазнало чимало народів, але поляки стали першим народом у цьому трагічному сталінському експерименті.

Рішення про депортацію польського населення з прикордонних районів СРСР було прийняте у середині 1930-х років. Це був час не тільки кардинальної зміни напряму і акцентів національної політики більшовиків, а й погіршення радянсько-польських відносин. Поляки ідеально підходили до образу ворога, їх одних із перших віднесли до «шкідницьких націй» і спрямували проти них цілий набір репресій, що тривав протягом 1930-х років. Проводилися арешти і розправи над польською інтелігенцією, робітниками, селянами.

Серед рішень вищого політичного керівництва УСРР особливе місце посідали депортації з окремих місцевостей, прикордонної смуги, яким надавався статус частково закритих зон.

Як свідчать архівні джерела, найбільш поширеними методами репресій на Поділлі стали масові депортації населення. Перші кроки в цьому напрямку були зроблені першим секретарем ЦК КП(б) України С.Косіором 20 жовтня 1934 р., коли з його ініціативи був направлений секретарю ЦК ВКП(б) Л.Кагановичу про дачу дозволу на виселення з прикордонних районів сімей куркулів. Телеграма ЦК ВКП(б) від 9 грудня 1934р. давала можливість політичним органам республіки розпочати роботу по організації переселення польського населення. Була створена спеціальна комісія з високопоставлених керівників партійних, урядових, військових органів, НКВС для підготовки відповідних пропозицій. Одночасно партійним комітетам ставилися завдання роз’яснювати національним меншинам вимоги, що особи, які нелояльно ставляться до влади, будуть виселятися з осілих місць.

У середині грудня 1934р. прикордонний режим встановлювався в 11 районах України, а 20 грудня того ж року прийнята постанова політбюро ЦУ КП(б)У «Про переселення з прикордонних районів». Спеціальним комісіям пропонувалося визначити села, скласти поіменні списки антирадянських елементів, які підлягали депортації, рекомендувалося провести виселення одноосібників і колгоспників, «яких не можна визнавати благонадійними в умовах прикордонної смуги».

[ Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України)  Ф.1 оп.16 спр. 12,  -арк.316]

23 січня 1935р. ЦК КП(б)У прийняв ще одну постанову «Про переселення з прикордонної смуги», за якою 8300 господарств колгоспників та одноосібників, які не проявили себе у зміцненні кордону і колгоспного ладу, переселялися у віддалені від кордону райони.

Переселення здійснюване з 20 лютого по 10 березня 1935 р., воно засвідчило : 8329 родин «ненадійного контингенту» з прикордонних районів Київської та Вінницької областей було відправлено у східні райони УСРР (з Київської 5475 сімей, з Вінницької 2854).  За національною належністю: поляків 2866 сімей та німців – 1903 родини.  Протягом 1934—1938 рр. в Україні були ліквідовані 450 польських шкіл, 170 польських національних сільрад і національний автономний район із центром у містечку Мархлевське (сьогодні Довбиш, що у Баранівському районі на Житомирщині), припинено видання 17 польськомовних газет і книг, закрито Київський польський педінститут і кілька технікумів, театр, бібліотеки, В Радянській Україні до 1937 р, були закриті римо-католицькі святині, а священики вислані на каторгу або розстріляні.

Henryk Stroński (ur. … Represje stalinizmu wobec ludności polskiej na Ukrainie w latach 1929-1939, Stowarzyszenie “Wspólnota Polska”, Warszawa; 1998; -314s.

Причину гніву радянських властей по відношенню до польського населення УСРР  слід шукати як у внутрішніх, так і зовнішніх чинниках. Польське населення повільно піддавалося радянізації, намагалося зберегти і демонструвало свою національно-релігійну ідентичність і окремішність. Поляки без особливого ентузіазму відгукувалися на заходи влади. Певний час у польських селах відсоток колективізованих господарств був найнижчим.

Аналізуючи хід переселення політбюро ЦК КП(б)У  зазначило, що не проведена робота стосовно очищення Південно-Західної залізниці і особливо її найбільш важливих вузлів від польських елементів. До них належали Гречани, Козятин, Шепетівка, Вапнярка, Коростень. Для організації цієї роботи створювалась комісія у складі: Шарова, Зоріна,  Александровського, яка  повинна внести конкретні пропозиції «щодо очищення прикордонних вузлів від польських антирадянських елементів».

[ Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні у 20-30-ті рр.. ХХ століття / Єременко Таїсія Іванівна / Ін-т історії України НАН України; Ред. Кол: С.В.Кульчицький (гол.ред.) та ін.. –К., 1994. – 73 с. ] 

Особливості життя в степу

За короткий час  (декілька годин) на пакування особистих речей, людей, яких вважали «суспільно небезпечним елементом», відправляли на збірні пункти і грузили в потяги. Людей, котрих висилали, перевозили в товарних вагонах. До потягу чіпляли вагони з сільськогосподарськими інструментами. Під час дороги, яка тягнулася декілька днів, через день, а інколи раз на декілька днів, давали воду. Для більшості депортованих подорож мала закінчитись в пустому степу. Їх розміщали на території, де не було ніяких населених пунктів. Ситуація в Казахстані, з якою вони зіштовхнулися, найкраще ілюструють слова однієї з депортованих жінок «…на місці не було нічого, тільки вітер і трава, і ще викопана криниця».

[ W stepie dalekim.Polacy w Kazachstanie,  pod redakcją Marek Gawęcki I Janusz Jaskulski, Poznan – Almaty ; 2006/2007.  –  206s. ]

Діти і літні люди часто не доїжджали до місця призначення через важку дорогу, голод і відсутність елементарних засобів гігієни. За даними історика Миколи Іванова смертність серед виселених становила приблизно 20-25%. Ті, хто  потрапив на місце призначення, в суворих умовах організували житло і господарство. Населені пункти будували в степу, найчастіше вони не мали назви, були тільки під номерами. Ними користувалися і адміністрація, і жителі. Пізніше селищам почали давати власні назви. «В деяких випадках, – розповідала Станіслава Шубіна, – людям вдавалося дати назву за власним бажанням». Села Кокчетавської області отримували назви, які  нагадували переселенцям про Україну. Так на мапі Казахстану з’явились Березівка, Чернігівка, Вишневка, Волинськ, Новогречанівка та інші.

Незважаючи на те, що втеча була неможлива, запроваджувався  суворий режим. Статус «спецпереселенці», котрий став їх долею, був однозначним із обмеженням особистої свободи і необхідністю щомісячної відмітки в комендатурі. Без дозволу їм не можна було віддалятися від місця проживання. Було заборонене листування з близькими, відмовлено у вивченні рідної мови. Вже на місці прибуття деяких чоловіків заарештували, залишаючи сім`ї без годувальників. Броніслав Нетикша, сім`я якого після підписання Ризького мирного договору залишалась в Радянській Україні, в своїх мемуарах писав:«Мою сім`ю – маму, сестер та брата депортували в Казахстан у тридцятих роках XX століття. Mолодшого брата  –  Яна вже в Казахстані заарештували і розстріляли».  Марія Комада з Белорайки Кокчетавської області згадує, що «в першу зиму багато дітей померло, а наступного року чоловіків звинуватили в шпигунстві і майже всіх забрали».

Свідоцтво про смерть видавали лише під час політики перебудови Михайла Горбачова. На протязі багатьох років сім`ї  арештованих безрезультатно намагалися щось дізнатися про долю своїх рідних.
Яніна Котовська з дітьми на могилах рідних. (Фото взято з книги «W stepie dalekim. Polacy w Kazachstanie»)

image016
Режим, запроваджений в 30-ті роки, став м’якшим тільки після смерті Сталіна. Ксьондз Буковинський писав : « Довгі роки польські переселенці були під владою комендатури і не мали права нікуди виїжджати. Пізніше отримали дозвіл на пересування. Дехто повернувся в рідні домівки на Україну, але більшість залишилась в Казахстані». Але перед тим, як це сталося, степи Казахстану засіяли польські могили.

Молитви записані Анелею Зелінською з Краснокамянки.(Фото взято з книги «W stepie dalekim. Polacy w Kazachstanie»)

image021

Визначну роль в їхньому житті відіграла релігія, дякуючи їй вони пережили найважчі часи. Вона була втіхою в хвилини смутку і одночасно додавала надію на краще життя. Дехто привіз молитовники з України. Релігійне життя організовували жінки, тому що не було священників. Саме вони навчали молитвам підростаюче покоління, розказували про важливі релігійні свята, незважаючи на заборону, співали церковні пісні, переписували тексти молитв. Культурним феноменом казахстанських поляків стали рукописи молитв, які з’явилися через відсутність книг та молитовників.

Офіційно з поляків, проживаючих в Казахстані, спецнагляд був знятий в 1956 році. Але їх не реабілітували, тому, будучи групою «колишніх спецпереселенців»,  вони залишалися під наглядом влади. Хоча в 1959 році за ними визнали громадянські права, основна маса залишалася без паспортів, що обмежувало можливість пересування навіть  територією Радянського Союзу. До шестидесятих років паспорти зберігалися в голів колгоспів або в місцевих органах міліції.

Ліквідація комендатур дозволяла повернутися на Україну. Такою можливістю скористалося декілька тисяч людей, але більшість залишилось у степах Казахстану. Згідно з офіційними даними їх було: в 1959 році – 53102 чоловіки, в 1970 р. – 61445осіб , 1979р.– 61136 осіб  і в 1989р.– 59956 осіб.

[ Земсков В.М. Спецпоселенци (1930-1959 рр.)//Население Росии в 1920-1950 г.: численность, утраты, миграции. М., 1994. -604с. ] 

Примусове виселення польського населення з Волині і Поділля залишило глибокий слід у свідомості та історичній пам’яті поляків. Про свої кривди довгий час їм доводилося мовчати.  Думається,  давно настав час заявити про них на повний     голос —  для торжества справедливості і для увічнення пам’яті загиблих.  Польське населення України сповна розділило трагічну долю всіх її жителів у часи сталінізму. Депортація до Казахстану в 1936 р. виявилась тільки частиною жорстоких антипольських акцій влади в 1930-ті роки. Їх наслідком стали не тільки демографічні втрати, але і фізичне знищення, розрив культурно-побутових і родинних зв’язків, прискорення асиміляції. Досвід проведення депортації польського населення з України до Казахстану в 1936 р. було використано у 1940—1941 роках, коли з новоутворених західно-українських областей на територіях, отриманих СРСР за пактом Молотова — Ріббентропа, у східному напрямі було вивезено як ворожий і небажаний елемент кількасот тисяч поляків, українців, представників інших національностей. Депортаційна політика стала для влади важливим засобом вирішення національних і політичних проблем.

 

Іванцова Анастасія, волонтер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”

Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року: спроба об’єктивної оцінки

Амплітуда оцінок Акту 30 червня 1941 року – від панегіричних до погромницьких – змушує до подолання усталених стереотипів, спекуляцій та пересмикувань ворожих один одному таборів.

«Ми планували іншу політику в Східній Європі. Ми планували відновити незалежність балтійських держав і створити самостійну Україну. Але перед загрозою війни проти СРСР найвищий провід нашої партії скасував ці плани». Так казав др. Шютте (заступник д-ра Бруно Кляйсташефа відділу східної політики при нацистській партії) полковникові Казисові Шкірпі, прем’єрові незалежного литовського уряду (“Lithuanian Bulletin”. Vol. VI, Nos 8-10, 1948. C. 9). Де тут геббельсівська пропаганда, а де дійсні наміри нацистських зверхників, сказати складно, а з огляду на відсутність документальної бази, знищеної або перекрученої, – і неможливо.

Sam_ukr

Сьогодні планування німецької східної політики напередодні війни 1941 року докладно висвітлено в мемуарній і аналітичній літературі. Були три «лінії» німецької східної політики: 1) ставка Розенберга на розчленування Росії і створення напівсуверенних держав із забезпеченням впливів Німеччини на політику й економіку цих країн; 2) ставка деяких кіл Вермахту на «єдину й неподільну Росію» як майбутнього союзника Німеччини; 3) ставка Гітлера та його найближчих соратників (Борман, Герінг, Гімлер) на перетворення здобутих на Сході територій у німецькі колонії. Перемогла, звісно, третя «лінія».

Гітлер почав війну проти СРСР, не проголошуючи жодної політичної програми. Його прокламація від 22 червня 1941 року згадувала лише про визволення від більшовиків, свободу релігії, праці та інші положення, які політично ні до чого не зобов’язували. Тим часом дві події стали пробним каменем для здійснення німецької політики на Сході – проголошення відновлення литовської й української держав і створення тимчасових урядів відновлених держав. В обох випадках ініціаторами проголошення були підпільні організації. У Литві організатором проголошення був «Фронт литовських активістів», що закликав литовський народ до повстання й уже 23 червня сформував тимчасовий уряд на чолі з Казисом Шкірпом (останнім послом Литовської республіки в Німеччині).

В обох випадках німці зреагували на акти проголошення згідно з політичною програмою, яку вони мали для Східної Європи і яку в той час виконували. У рамках німецької окупаційної політики, яка бачила Схід новим колонізаційним простором для німецького Райху, кожен акт самостійного вияву волі східноєвропейських народів a priori вважався ворожим нацистському політичному проводу і вів за собою репресії каральних органів. Не дивно тому, що німці унеможливили діяльність обох новоутворених органів та інтернували їхніх прем’єрів. Коли переговори про відкликання акту не дали результатів, їх ініціаторів ув’язнили й посадили в концентраційні табори.

gazeta-akt-30-06-1941_cr

Ранком 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини Вермахту. Цього дня сюди прибув український батальйон “Нахтігаль“, який очолював сотник Роман Шухевич (військова одиниця у складі одного куреня [три сотні, 330 воїнів], утвореного у складі німецької армії напередодні війни. Складався він переважно з членів ОУН та його симпатиків і мав назву Дружини Українських Націоналістів [ДУН]), а за кілька годин – Львівська похідна група чисельністю 15 осіб на чолі з Ярославом Стецьком. Група зупинилася на площі біля собору св. Юра, де на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Прибулі роздали термінові доручення: скликати Національні збори, у яких брала б участь українська інтелігенція міста; створити міську управу Львова; створити міліцію та взяти під свій контроль місто для забезпечення порядку і безпеки громадян; захопити радіостанцію (за допомогою батальйону  “Нахтіґаль”). Розгорталося виконання ще травневих (1941) інструкцій Проводу ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», серед них: «ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу; Наше завдання: власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни…; Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзниківОсновною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборности України та дійсно позитивне відношення до української державності; Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державності, тоді наша визвольна боротьба увійшло б у новий період»; На звільнених частинах української земліОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним; Мандат на проголошення української державності та встановлення влади дає нам довголітня визвольна боротьба, підняття повстання, державно-творча ініціатива та практична сила; ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становищеБудування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе; Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями і які мають довір’я у народі; Якщо б на Україні створився центральний державний уряд, організований іншими державними силами, і стояв на платформі повної суверенності й соборності України, тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядковується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею територіях; ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе нищити, без огляду на те, хто це робить; Кожна установа, що отримала би владу в Україні від чужоземних чинників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави і не може представляти України як суверенної держави».

Ярослав Стецько зустрівся із митрополитом Андреєм Шептицьким, який благословив проголошення акта, відрядивши на збори свого заступника Йосипа Сліпого. У львівській ратуші, куди прийшов після зустрічі з митрополитом, Стецько нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови. Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир “Нахтіґалю”.

Нахтіґаль на вулицях Львовa

Ярослав Старух у приміщенні «Просвіти» на площі Ринок уже проводив збори, щоб негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, і тут же Стецько, як майбутній голова Державного правління, прийняв присягу від кандидата на Голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості. Знадвечора у приміщенні “Просвіти” зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Деякі члени ОУН висловлювали думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але Ярослав Стецько, Іван Равлик, отець Йосип Сліпий та Василь Кук були прихильниками негайного проголошення Акта.

Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник “Нахтіґалю”, капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.

Під час засідання трапився інцидент. Про події у “Просвіті” випадково дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення “Просвіти” він, а також майор фон Айкерн прийшли, коли вже йшли збори і зупинити їх він не зміг. Про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Стецько запросив Коха до президії як гостя, акцентуючи перед зборами на слові “гість“. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору – працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. Видно було, що і скликання Народних Зборів, і проголошення Акту відновлення Української Держави було для німців неприємною несподіванкою. Усі присутні в залі з його виступу зрозуміли, що ставлення німецького уряду до української державності буде негативне, але мовчали. Проігнорувавши виступ Коха, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкону “Просвіти” перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн “Не пора, не пора…“. Ганс Кох різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, зауваживши, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Кох негайно пішов повідомляти командування.

Нахтіґаль у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька. Експерти доводять належність рукопису “Мій життєпис” Я. Стецькові. Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам’ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи – фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук совєтських військ, а потім – до спеціальних органів. Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві. Документ іменується: “Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р.”

Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства “Просвіта” у Львові великі збори українців (“західних областей України” – закреслено), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви) Організації Українських Націоналістів.

Збори пройшли серед небувалого одушевлення.

Збори відчинив урочисто (“урочисто” дописано) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова “Степана Бандери”) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше – проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.

Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі – до часу створення (Дописано рукою Стецька: “З волі Українського Народу”) Центральних областей у Києві.

Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.

Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства – привіт провідникові ОУН Степанові Бандері.

Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виділено великими літерами).

Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії,

Привіт Митрополитові Андрєєві, й

Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено “полковник” і дописано “старшина”) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: “великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА”). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: “і “Не пора.. .”).

Далі рукою Стецька дописано: “Провірив. З Українських Національних Зборів“. [ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 4] І підпис Стецька.

bab3ab8183

Акт про відновлення Української Держави (30 червня 1941 p.)

УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД Львів, дня ЗО черв. 1941 ч.: 1/41 год. 21 Рішення ч. І. Національних зборів українців

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

  1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

  1. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.
  2. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!

(ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО — вр.)

Провідник Національних Зборів

Виготовлено в трьох оригінальних примірниках

печатка

Оригінал. Машинопис.

(Джерело: ЦДАВОВУ: Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 3)

gazeta-akt

Зробимо тут короткий відступ і звернемося до доволі своєрідної характеристики й оцінки “Акту 30 червня“, поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті “Чому я згадав про “Акт 30 червня”?”, надрукованій в зарубіжній газеті “Новий шлях” в грудні 1982 року. І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи “Акт 30 червня 1941-го“, не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була “подією позитивною“, бо “показала живучість ідеї української державності“, а водночас в ній “існують поважні ідеї“. [Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941 – 1953. Мюнхен, 1993. С 163.] Справа в тому, що “Акт” мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає “прикрим моментом” всього “Акту 30 червня“. І ось чому: “… насувається порівняння з усіма іншими… актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і “творити новий лад”. Співпраця з центральними державами після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав – Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. “Акт 30-го червня” був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького – бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червня, які “творили” українську державу?!” І. Кедрин вказує і на наступний “прикрий момент”: “Акт проголошення” був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією…”. Зрештою, автор підсумовує: “Нема чого прославляти “Акт 30 червня”, наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки “Акт 30-го червня” засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного принципу, що кожний має право висловлювати свої суб’єктивні погляди? Прихильники, однодумці і величники “Акту 30-го червня” стягнули його з п’єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має”. Звісно, існують полярні оцінки значення Акту чи події (так, якщо один із бойовиків ОУН (б) у ті дні назвав його «сміховартим державним будівництвом», то деякі сучасні дослідники акцентують на його доленосності). Але слід сказати, що «Акт 30-го червня» як словесний вираз відновлення, а не проголошення Української державності мав продемонструвати його зв’язок (тяглість) із усією попередньою національно-визвольною боротьбою, але вже сама спроба апеляції до протекторату, хоч би й фантомного, Райху (обґрунтованого навіть як прийом використання німців у своїх цілях) кидала тінь на Акт і давала змогу не дуже, м’яко кажучи, сумлінним історикам тлумачити його не дуже, м’яко кажучи, обізнаним читачам мало не як колабораційний маніфест. Шведський журналіст Арвід Фредборг, який під час війни 19411943 pp. жив у Берліні, видав у 1943 р. книжку «Поза сталевим муром» [Fredborg A. Bakom stalvallen: Som svensk korrespondent. — Berlin, 1941-1943. – Stockholm, 1943. – 448 p.], де описує події, що відбувалися у тилах німецької армії, яка воювала на совєтському фронті. Він підкреслює, що проголошення державної незалежності України у Львові стало головною причиною краху всієї німецької політики в Україні, а це, у свою чергу, вплинуло на хід війни із совєтською армією, що врешті призвело до повної поразки німців. Нацисти, пише він, виступаючи проти Акту 30 червня, арештовуючи українських націоналістів, відкрили свої колоніальні наміри щодо України. На початку війни німецькій військовій пропаганді вдалось обіцянками про відновлення української державності, створення національної армії позитивно впливати на червоноармійців, і вони сотнями тисяч утікали з Червоної Армії у надії попасти до своєї рідної армії. Вороже ж ставлення німців до Акту відновлення української державності відкрило всім очі на справжні наміри німців, і Україна з можливого союзника стала її ворогом. Українські націоналісти, стверджує Арвід Фредборг, Актом 30 червня перекреслили гітлерівські плани виступати перед поневоленими більшовицькою Москвою народами у ролі «визволителів» і водночас готуючи їм ще жахливішу нову неволю. Американський журналіст Вільям Генрі Чемберлін про Акт 30 червня висловився так [Chamberlin W. H. The Ukraine: A Submerged Nation. — New York, 1944.]: «…проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перетворити Україну на колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні плани на самому початку їхнього походу у Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи». Англійський дослідник Стюарт-Сміт, коментуючи Акт 30 червня, наголошує, що лише божевіллям нацизму можна пояснити заборону українського уряду у Львові та арешт його голови Ярослава Стецька. Цим німці відштовхували від себе 40 мільйонів українців [Stewart-Smith D. G. The Defeat of Communism. – London, 1964].

Василь Кук розглядав Акт як реалізацію нової революційної концепції визволення України, прийнятої на Другому Великому Зборі ОУН, що відбувся в м. Кракові у квітні 1941 р. У політичних постановах Збору стверджувалось: «Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного націоналістичного руху […]»; «Тільки вповні суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил […]»; «СРСР — це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою й руїни […]»; «Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ державу […]»; «ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР і підтримують створення незалежної Української Суверенної Соборної Держави». На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української Держави, у чому сумнівів майже не було, планувалось: 1) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке; 2) розкрити фальшивість німецької політики так званого «визволення від большевиків», не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема, економічні; 3) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настроїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» у боротьбі за визволення з більшовицької неволі.

До складу Державного правління, створеного 30 червня 1941 року, ввійшли не тільки представники ОУН (11 осібЯ. Стецько, Р. Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебедь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Храпливий, решта – безпартійні. Першим заступником Голови Українського державного правління став Мар’ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. ОУН, таким чином, задекларувала прагнення до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція матеріалізувалася в надпартійній Українській Головній Визвольній Раді.

30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності

2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується – це  мандат від українського народу. Розв’язка наступила 5 липня – інформація дійшла до Гітлера. Гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів по справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна  слідча комісія. Наступними днями арештовано В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького. Слідча комісія допитувала також німців Г. Коха, фон Айкерна та інших, хто мав контролювати дії українців. (див: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/).

Отже, 5 липня 1941 року гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:

Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. — О. У. 25 листопада 1941. — Команда — Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.

«Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів».

Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ

«Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації».

Січень 1942 р., повідомлення ч. 9

«В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні».

Повідомлення ч. 10, 3.07.1942 р.

“У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: «Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!»

Повідомлення ч. 26, 23 жовтня 1942 р.

«Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України».

Цей документ згодом відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі і був покладений в основу визнання ОУН-УПА воюючою стороною.

17 липня 1941 року відбулась велика політична нарада у головній квартирі фюрера. На цій нараді вирішено відокремити Галичину і приєднати її до т. зв. Генеральної Губернії та відокремити т. зв. Трансністрію (землі між Бугом і Дністром) з Одесою й передати її румунським союзникам. На ультимативну вимогу Герінга райхскомісаром України призначено гауляйтера Східної Пруссії Еріка Коха, одного з найбільш брутальних нацистських провідників. Усі протести Розенберга не мали жодного успіху; його задобрювали запевненнями, що ці заходи мають провізоричний характер, або цинічними зауваженнями Гітлера, що Кох і так підлягатиме Розенбергові й виконуватиме його доручення. Тим часом Кох і не думав про підлеглість Розенбергові.

Приєднання Галичини до Генеральної губернії проголошено 1 серпня 1941 року, а 1 вересня почав уже діяти Райхскомісаріат Україна з Кохом на чолі. Факт, що цей «райхскомісаріат» підлягав німецькому міністерству для східних окупованих областей, свідчив про те, що Україна відійшла до внутрішніх проблем Німеччини (райхскомісаріати в Норвегії та Голландії підлягали міністерству закордонних справ).

Як німці уявляли собі свою роль в Україні та інших окупованих областях, найкраще свідчать документи «12 заповідей поведінки німців на Сході і трактування росіян» (під «росіянами» розуміли також білорусів і українців).

У інструкції Коха, що він її розіслав генеральним комісарам і гебітскомісарам у липня 1943 року, сказано: «В Україні мусить бути створений великий колонізаційний простір для німців, чого, між іншим, не осягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба зараховувати до Європи. Це історична брехня, що Україна була будь-коли Європейським фактором». Ці слова, як і недвозначно артикульовану за ними позицію, можна без застережень назвати епітафією як спробам творення згаданого «колонізаційного простору» на українських теренах, так і – ширше – воєнному успіху нацистського наступу після 1941 року.

Тарас Альберда

Чехословаччина-1968

Вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину 1968 року виявляє разючі збіжності з конфліктом на східних теренах України – і за риторикою, і за ідеологічним обґрунтуванням його потреби, зрештою, за досягненням результатів, прямо протилежних очікуваним.

1968 рік залишається однією з найпомітніших віх світової історії, зокрема й для колишніх громадян Чехословаччини.

Невипадково Мілан Кундера назвав своє есе, опубліковане в останні дні 1968 року, «Чеська доля».

6

Письменник дотримується традицій чеської історичної філософії, зокрема, праць першого чехословацького президента Томаша Гарріга Масарика, чий відомий твір – «Чеське питання» (1895) – навіть за назвою асоціюється із заголовком есе Кундери. Кундера доходить висновку, що яким би шоком не була совєтська окупація для чеського суспільства, ніщо в ній не виходить за рамки історично визначеної «чеської долі», яка полягає в постійному перебуванні в центрі геополітичних протиріч та боротьби з зовнішніми силами, насамперед етичної боротьби, спрямованої на збереження власної культури й ідентичності: «Ми постійно переживаємо одну й ту ж національну історію, яка має свою «вічну» проблематику». Окупація постає фатальною силою, без якої «чеська доля» була б неповною: відчуття постійної загрози змушує чеський народ бути сильнішим і прогресивнішим, зразком стійкості для всієї Європи. У «Празькій весні» чеський народ спробував виконати вказане ще Масариком призначення: демонструвати шлях решті людства шляхом реалізації ідей «гуманізму» на практиці. Чеське національне буття тісно пов’язане з розвитком культури, це одна з унікальних рис чеського народу як народу «малого», начебто приреченого на постійні турботи про фізичне виживання, але значно багатшого на передумови для культурного розвитку, ніж «великі» народи, оскільки цей розвиток (а не зовнішня експансія) виявляється головним змістом його національного життя. «Спроба створити (вперше в світовій історії) соціалізм без всесилля таємної поліції, зі свободою слова, письмового й усного, з суспільною думкою, до якої прислуховуються, і з політикою, яка на нього опирається… – була тою спробою, завдяки якій чехи й словаки вперше з кінця середньовіччя знову опинилися в центрі світової історії та адресували свій заклик світу». Таким чином, чехи «обрані» для побудови найкращої форми суспільного ладу, що поєднує досягнення Заходу (свобода слова, права людини) та соціалізму (самоуправління трудящих, відсутність у влади комерційних інтересів). Так Чехословаччина опинилася в авангарді світового лівого руху, а чеське питання закономірно виявилося «світовим» питанням, про що мріяв Масарик, створюючи свій проект першої Чехословацької республіки. (Втім, у відомому есе 1984 року «Крадіжка Європи» (або «Трагедія Центральної Європи») Кундера фактично погодився зі своїми опонентами 1968 року, проголосивши совєтську окупацію чи не найважливішою подією чеської історії, подією фатальною. Замість всесвітнього смислу «Празької весни» письменник звернув увагу на такий же глобальний смисл «трагедії Центральної Європи»: окупація порушила «ідентичність нації» настільки, що чехам загрожує поглинання «російською цивілізацією», суть якої – «радикальне заперечення сучасного Заходу»).

2 (4)

Дотримуючись традиції суперечок про «смисл чеської історії», Вацлав Гавел, виступивши на початку 1969 року з позиції «реаліста», звинуватив Кундеру в міфотворчості. «Це не більше ніж абстракція (визначена «чеська доля» – А. Т.), за якою не видно нашої конкретної відповідальності за конкретні дії». «Празька весна» – зовсім не унікальна подія, що висуває чеський народ в авангард людства, а всього лише не найкраща спроба повернутися до «норми» (вочевидь, оскільки це не слідує явно з тексту, західної демократії): «Якщо ми навіюватимемо собі, що країна, яка хотіла ввести свободу слова – щось очевидне в більшій частині цивілізованого світу, – і хотіла перешкодити вседозволеності таємної поліції, опинилася завдяки цьому в центрі світової історії, ми станемо  ні чим іншим, як самозакоханими телепнями, смішними в своєму провінційному месіанізмі!» (цікаво, що, ставши лідером «оксамитової революції» та президентом, скептично налаштований до ідеалізації «Празької весни» Вацлав Гавел сам апелював до ідеї «чеської долі»).

Для розуміння змісту дискусії потрібно хоча б пунктирно окреслити її тло. У перші повоєнні роки були помітні певні економічні успіхи ЧСР, пов’язані головно з совєтською допомогою, питома вага якої в зовнішній торгівлі досягла 79%. З СРСР постачалося 90% вугілля, 80% залізної руди, 80% нафти, 70% алюмінію, 40% вовни тощо. Совєтська «відлига» сприяла певній політичній лібералізації в ЧСР. Активізувалася діяльність профспілок, молодіжних та студентських організацій, католицької церкви та різних громадських рухів. Після ХХ з’їзду КПСС в країні розгорнулася дискусія щодо оцінки минулої політики КПЧ й спрямування подальшого розвитку країни. Опозиційні настрої особливо проявилися під час роботи другого з’їзду Спілки письменників ЧСР (квітень 1956 року), на якому було піддано критиці політику КПЧ, її керівну роль у суспільстві, поставлено під сумнів принцип партійності та необхідність «класової детермінованості» творчої діяльності. Квітневий (1956) пленум ЦК КПЧ засудив культ особи Й. Сталіна та його вплив на ЧСР. У 1957 році було розпочато реорганізацію системи планування та управління економікою ЧСР, що проявилося у здійсненні певної децентралізації, у розширенні прав використання частини прибутку на інвестиції та у спробі поставити зростання заробітної плати у залежність від рівня продуктивності праці. Утім, розвінчання сталінізму не стало сигналом для перегляду методів діяльності державних структур: так, незважаючи на вимоги реабілітувати невинних жертв політичних репресій, лише в 1962 році було створено державну комісію із розслідування репресій та розпочалася реабілітація. На початку 1960-х років економіка ЧССР опинилася в стані застою. Так, якщо в 1962 році не було приросту національного доходу, то в наступному році він навіть зменшився на 2,2%. Поряд із застійними явищами в економіці внутрішньополітичне становище країни ускладнювалася невирішеністю «словацького питання». Словаччина практично не мала політичної та державної рівноправності з Чехією, а повноваження її державних органів залишилися дуже вузькими. На ХІІ з’їзді КПЧ (1962 рік) було прийнято рішення про розробку семирічного плану. У 1963 році була створена комісія з підготовки і проведення економічної реформи (на чолі з О. Шиком), суть якої зводилася до ліквідації жорсткого централізованого планування й поступового контрольованого переходу до ринкових відносин із встановленням трьох груп цін – твердих, лімітованих та ринкових. Восени 1964 року програма була оприлюднена, а в січні 1965 року затверджена. За цих умов частина керівництва КПЧ дійшла висновку про необхідність трансформації існуючих державних інститутів та створення нових моделей «соціалістичної демократії». Творча інтелігенція закликала до усвідомлення глибоких протиріч, які існували між декларованими «ідеями соціалізму» та жорстокістю політики, яку провадила існуюча влада: завдяки цьому в другій половині 1960-х років у Чехословаччині розгорнувся громадський рух за докорінні політичні й економічні реформи та за соціалізм «з людським обличчям».

8

Реформатори, очолювані А. Дубчеком, були переконані в тому, що зміни, започатковані на січневому (1968 рік) пленумі ЦК КПЧ, мали бути поширені на всі сфери суспільного життя, а суттю всіх змін повинна стати ліквідація деформації соціалізму та широка демократизація суспільного життя. У березні 1968 року була відмінена цензура, і в суспільство ринув потік критики та викриттів, з’явилася ціла низка нових громадсько-політичних утворень: «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність», «Коло незалежних письменників». Курс на демократизацію партії та чехословацького суспільства посилився на квітневому (1968 рік) пленумі ЦК КПЧ затвердженням нового складу його президії (секретарями стали З. Млинарж, Ч. Цісарж, Й. Шпачек). 5 квітня 1968 року була затверджена «програма дій КПЧ», у першій частині якої містилося визнання помилок, здійснених партійним керівництвом за минулі роки: відкидалося положення про керівну роль КПЧ в суспільстві та зазначалося, що правляча партія має здійснювати свою керівну роль не шляхом «диктаторського насильства», а спираючись на «добровільну підтримку» народу, партія «має не силою домагатися визнання свого авторитету, а повинна щоразу знову завойовувати його своїми справами»; заперечувалося монопольне право вузького кола партійного керівництва на дозування інформації, на обмеження свободи слова, друку тощо; неприйнятним оголошувалося використання служби державної безпеки як інструменту придушення свободи думки; обстоювалося право на свободу думки для членів КПЧ; проголошувалося, що «влада в соціалістичній державі не може монополізуватися однією коаліцією політичних партій, вона має бути доступна всім політичним організаціям»; для забезпечення рівноправ’я чехів і словаків передбачався перехід до федеративного устрою країни. Хоча чехословацьке керівництво всіляко підтверджувало лояльність до СРСР, Брежнєв вирішив влаштувати «нормалізацію» на багнетах. Рішення про введення військ Організації Варшавського договору до ЧССР було прийнято 18 серпня 1968 року на засіданні політбюро ЦК КПСС після узгодження з керівництвом НДР, ПНР, НРБ та У(Угорської)НР. Атмосферу загострювали поширювані засобами масової інформації чутки про підготовку в Чехословаччині контрреволюційного перевороту. Війська країн ОВД (за винятком румунських) у ніч на 21 серпня здійснили збройну акцію проти одного зі своїх членів. У ході комбінованої десантно-наземної операції вони зайняли Чехословаччину. Чехословацькі війська за наказом свого командування не чинили спротиву, а окупаційні підрозділи швидко оволоділи засобами зв’язку, військовими складами, стратегічними комунікаціями, контролювали кордони. Совєтські війська у перші години вторгнення після десантування на празькому аеродромі захопили радіо, телебачення, партійно-державні установи та інші стратегічні об’єкти столиці. Відповідно до плану операції владу в країні повинен був узяти «робітничо-селянський уряд» та забезпечити схвалення вторгнення військ країн ОВД «новим керівництвом». Однак президія ЦК КПЧ вже вночі прийняла заяву, яка засуджувала окупацію країни та оцінила вторгнення як дії, що «суперечать принципам відносин між соціалістичними державами й нормами міжнародного права». Партійно-державне керівництво ЧССР закликало громадян дотримуватися спокою, а президент Л. Свобода наказав чехословацькій армії не виходити з казарм та не чинити опору. Обурення окупацією населення Чехословаччини проявилося у зміні в містах табличок з назвами вулиць та транспортних вказівників, появі в містах транспарантів та написів на стінах, у яких містився протест проти дій окупантів. У столиці й інших населених пунктах країни невдовзі була налагоджена діяльність підпільних радіостанцій та випуск нелегальних газет, а населення в різних акціях протесту висловлювало підтримку керівництву на чолі з А. Дубчеком та засуджувало інтервенцію. У ході стихійних виступів проти вторгнення загинули десятки осіб. У Москві з 23 по 26 серпня 1968 року відбулися переговори між кремлівським керівництвом та делегацією ЧССР на чолі з президентом Л. Свободою. Чехословацькій стороні була нав’язана «програма виходу з кризової ситуації». Окупація Чехословаччини була засуджена урядами багатьох країн світу, в тому числі й соціалістичними – СФРЮ, Румунії, Албанії, Китаю. Однак 21 серпня 1968 року на засіданні Ради Безпеки ООН резолюція, яка засуджувала вторгнення та вимагала негайного виведення окупаційних військ, не була прийнята через совєтське вето.

7

Дедалі частіше в офіційних засобах масової інформації стали вживати термін «нормалізація», який мав означати настання стабілізації в суспільстві. У середині жовтня 1968 року у Празі був підписаний договір про «тимчасове перебування» в ЧССР 70-тисячного контингенту совєтських військ. На підтримку продовження курсу реформ проводилися масові маніфестації студентів, присвячені 50-й річниці утворення ЧСР, які набули яскраво вираженого антисовєтського характеру. Акція самоспалення студента Карлового університету Я. Палаха на Вацлавській площі 16 січня 1969 року викликала нову хвилю демонстрацій протесту. А перемога збірної команди ЧССР над збірною СРСР на чемпіонаті світу з хокею в березні спричинила нові масові антисовєтські акції по всій країні. Утім, ніщо не могло завадити програмі «нормалізації» (вперше поняття «нормалізації» з його зловісним підтекстом зявилося в так званому Московському протоколі від 26 серпня 1968 року як умова виводу совєтських військ. Смисл повернення до «норми», вкладений у сам термін «нормалізація», мав би вказувати на повернення до status quo – становища до «Празької весни»), запропонованій новим керівництвом на чолі з Г. Гусаком, яка фактично передбачала повернення до неосталіністських методів управління: відновлення єдності партії на «принципах марксизму-ленінізму» та відновлення її керівної ролі в суспільстві; зміцнення функцій соціалістичної держави як органу влади робітничого класу й трудового народу; вирішення нагальних соціально-економічних проблем; визнання пріоритетними в зовнішньоекономічній сфері відносин з СРСР та країнами соціалістичної співдружності. На пленумі ЦК КПЧ у травні 1969 року були визначені заходи щодо відновлення керівної ролі партії в усіх сферах життя суспільства: здійснення чистки лав партії від «ревізіоністів», скасування економічної реформи 1968 року, зміцнення «інтернаціональних» зв’язків з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Термін «нормалізація» поширився не тільки на період «чисток» в партії, органах управління, пресі, наукових і культурних установах, але й на всі два десятиліття правління Густава Гусака та його фактичного незмінного (принаймні до 1987 року) Політбюро. В «Уроках кризового розвитку» ЦК КПЧ фактично підпорядкувала державний суверенітет ЧССР інтересам «соціалістичного табору»: «ЦК КПЧ відкидає абстрактне розуміння суверенітету соціалістичної держави… і стоїть на позиціях, що й у питаннях суверенітету відповідають класовій й інтернаціональній суті соціалістичної держави. Тому вступ військ союзників у ЧССР ми вважаємо братською інтернаціональною допомогою чехословацькому народу». Бажаючи зберегти «режим найбільшого сприяння» з боку СРСР, власті в перші роки «нормалізації» влаштовували своєрідні просовєтські «піар-кампанії». Урочисто відзначалися совєтські свята, особливо 9 травня. Російська мова стала обов’язковим шкільним предметом (з якого, поряд із чеською мовою й математикою, складали іспит на атестат зрілості). Навчальний план для випускника чеської школи включав вимогу знати як мінімум три вірші та вміти співати дві російські пісні; програма для першого класу гімназії передбачала, наприклад, вивчення напам’ять вірша Євгенія Євтушенка «Хотят ли русские войны» (у виданні 1983 року).

10

Таким чином, 1968 рік – один із найскладніших для інтерпретації в чеській історії. Політична й економічна лібералізація чехословацького суспільства (відома під назвою «Празька весна»), вторгнення військ Варшавського договору та капітуляція реформаторів перед диктатом Москви визначили не тільки характер політичного режиму, але й духовний клімат країни. Водночас у самій Чехії нерідко лунають «крамольні» думки, наприклад: «Як не дивно, спогади про спротив чехословацького суспільства в 1968-1969 роки сильніші в решті світу, а не історичній свідомості самих громадян Чехословаччини» (історик Вілем Пречан), або «Чехословацька весна 1968 року нагадує Попелюшку, яку намагаються не помічати вдома» (публіцист Іржи Сильний). Очевидно, що реформатори в КПЧ влітку 1968 року «не хотіли усунути комунізм, реставрувати капіталізм і, тим більше, не хотіли ввести плюралістичну демократичну систему, тобто парламентську демократію з усіма правами й свободами» (П. Тігрід). Офіційна «Програма дій» КПЧ (квітень 1968 року) проголошувала вірність принципу керівної ролі компартії в суспільстві, відсутності політичної конкуренції, курсу на просовєтську зовнішню політику; радикали в КПЧ не виключали перехід до плюралістичної демократії, однак не менш ніж через десять років (про це в книзі спогадів зазначав Зденек Млинарж). Водночас спроба політичної реформи тоталітарної диктатури, розпочата комуністами-реформаторами, перейшла в широкий демократичний суспільний рух з яскраво вираженим моральним ядром. Драматичні події 1968 року знову опинилися на порядку денному чеського суспільного життя вже через два роки опісля совєтського вторгнення, в атмосфері комуністичної «нормалізації», у той час як по той бік «залізної завіси» тривало послаблення совєтського впливу на західне суспільство (та й у самому СРСР танки на вулицях Праги стали імпульсом до розвитку дисидентського руху). Як відомо, режим «нормалізації», усунувши активних учасників «Празької весни» з суспільного життя, прийняв офіційну інтерпретацію подій 1968 року – концепцію «братньої допомоги в боротьбі з контрреволюцією» (в документі ЦК КПЧ – «Уроки кризового розвитку» 1970 року). Існування будь-якої легальної політичної опозиції (яка б спиралася на ідеї «Празької весни») було неможливим. На початку 1977 року була створена «Хартія-77» з підкреслено неідеологічною, правозахисною програмою, яка («Хартія») була не продовженням ідей реформаторів, а цілком новим «проектом» у нових історичних умовах, що закономірно відсунули на «другий план» спогади про 1968 рік в опозиційних колах.

4 (1)

Юрген Хабермас охарактеризував зміни режимів у Центральній і Східній Європі наприкінці 1980-х років як «наздоганяльні революції» (такі революції, за Хабермасом, характеризувалися «практично повним браком інноваційних, перспективних ідей»; ідеєю було тільки «приєднання до капіталістичного розвинутого Заходу»). Чехословацька «оксамитова революція» 1989 року, сприйнята спершу як продовження ідеалів «Празької весни», стала по суті її запереченням: у новій політичній та інтелектуальній конфігурації ідеям 1968 року не знайшлося місця. Символічна закулісна перемога Вацлава Гавела над Александром Дубчеком у боротьбі за пост першого посткомуністичного президента Чехословаччини свідчила про капітуляцію реставраторів «Празької весни» перед тимчасовим, але ефективним союзом дисидентів з оточення Гавела – технократів на чолі з Вацлавом Клаусом та прагматиків із числа членів колишньої КПЧ. «1989 рік може вважатися анти-1968-м у тому сенсі, що головною ціллю була вже не реформа соціалізму, а побудова найбільш точної копії Заходу» (Ж. Рупнік). У наступній фазі чехословацької трансформації початку 1990-х років поразки зазнав «дух» «Празької весни» як руху, керованого загальнонародним ентузіазмом та етичним пафосом («Після листопада 1989 року багато наших друзів на Заході сподівалися, що ми станемо спадкоємцями етосу Празької весни і «Хартії – 77» і так допоможемо західному суспільству подолати його проблеми. Вони були розчаровані, коли ми спробували всього лише копіювати їхні стандарти», – відзначав перший посткомуністичний міністр іноземних справ ЧССР Іржи Дінстбір).

Тарас Альберда