Category: Blog
Депортація поляків Поділля до Казахстану у 30-ті роки ХХ століття

 Репресії 30-х років проти польської національної меншини на Хмельниччині

Сталінська політика переселення народів була одним із напрямів репресій, спрямована на насильне виселення корінного населення із місць свого історичного проживання. Офіційно переселення народів розглядалося, як засіб зміцнення прикордонної смуги СРСР, здійснювалося центром опираючись на місцеві партійно-державні та каральні органи.

Період сталінізму для поляків колишнього СРСР, і особливо України, був трагічним за масштабами репресій та геноциду щодо меншин. Масових депортацій зазнало чимало народів, але поляки стали першим народом у цьому трагічному сталінському експерименті.

Рішення про депортацію польського населення з прикордонних районів СРСР було прийняте у середині 1930-х років. Це був час не тільки кардинальної зміни напряму і акцентів національної політики більшовиків, а й погіршення радянсько-польських відносин. Поляки ідеально підходили до образу ворога, їх одних із перших віднесли до «шкідницьких націй» і спрямували проти них цілий набір репресій, що тривав протягом 1930-х років. Проводилися арешти і розправи над польською інтелігенцією, робітниками, селянами.

Серед рішень вищого політичного керівництва УСРР особливе місце посідали депортації з окремих місцевостей, прикордонної смуги, яким надавався статус частково закритих зон.

Як свідчать архівні джерела, найбільш поширеними методами репресій на Поділлі стали масові депортації населення. Перші кроки в цьому напрямку були зроблені першим секретарем ЦК КП(б) України С.Косіором 20 жовтня 1934 р., коли з його ініціативи був направлений секретарю ЦК ВКП(б) Л.Кагановичу про дачу дозволу на виселення з прикордонних районів сімей куркулів. Телеграма ЦК ВКП(б) від 9 грудня 1934р. давала можливість політичним органам республіки розпочати роботу по організації переселення польського населення. Була створена спеціальна комісія з високопоставлених керівників партійних, урядових, військових органів, НКВС для підготовки відповідних пропозицій. Одночасно партійним комітетам ставилися завдання роз’яснювати національним меншинам вимоги, що особи, які нелояльно ставляться до влади, будуть виселятися з осілих місць.

У середині грудня 1934р. прикордонний режим встановлювався в 11 районах України, а 20 грудня того ж року прийнята постанова політбюро ЦУ КП(б)У «Про переселення з прикордонних районів». Спеціальним комісіям пропонувалося визначити села, скласти поіменні списки антирадянських елементів, які підлягали депортації, рекомендувалося провести виселення одноосібників і колгоспників, «яких не можна визнавати благонадійними в умовах прикордонної смуги».

[ Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України)  Ф.1 оп.16 спр. 12,  -арк.316]

23 січня 1935р. ЦК КП(б)У прийняв ще одну постанову «Про переселення з прикордонної смуги», за якою 8300 господарств колгоспників та одноосібників, які не проявили себе у зміцненні кордону і колгоспного ладу, переселялися у віддалені від кордону райони.

Переселення здійснюване з 20 лютого по 10 березня 1935 р., воно засвідчило : 8329 родин «ненадійного контингенту» з прикордонних районів Київської та Вінницької областей було відправлено у східні райони УСРР (з Київської 5475 сімей, з Вінницької 2854).  За національною належністю: поляків 2866 сімей та німців – 1903 родини.  Протягом 1934—1938 рр. в Україні були ліквідовані 450 польських шкіл, 170 польських національних сільрад і національний автономний район із центром у містечку Мархлевське (сьогодні Довбиш, що у Баранівському районі на Житомирщині), припинено видання 17 польськомовних газет і книг, закрито Київський польський педінститут і кілька технікумів, театр, бібліотеки, В Радянській Україні до 1937 р, були закриті римо-католицькі святині, а священики вислані на каторгу або розстріляні.

Henryk Stroński (ur. … Represje stalinizmu wobec ludności polskiej na Ukrainie w latach 1929-1939, Stowarzyszenie “Wspólnota Polska”, Warszawa; 1998; -314s.

Причину гніву радянських властей по відношенню до польського населення УСРР  слід шукати як у внутрішніх, так і зовнішніх чинниках. Польське населення повільно піддавалося радянізації, намагалося зберегти і демонструвало свою національно-релігійну ідентичність і окремішність. Поляки без особливого ентузіазму відгукувалися на заходи влади. Певний час у польських селах відсоток колективізованих господарств був найнижчим.

Аналізуючи хід переселення політбюро ЦК КП(б)У  зазначило, що не проведена робота стосовно очищення Південно-Західної залізниці і особливо її найбільш важливих вузлів від польських елементів. До них належали Гречани, Козятин, Шепетівка, Вапнярка, Коростень. Для організації цієї роботи створювалась комісія у складі: Шарова, Зоріна,  Александровського, яка  повинна внести конкретні пропозиції «щодо очищення прикордонних вузлів від польських антирадянських елементів».

[ Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні у 20-30-ті рр.. ХХ століття / Єременко Таїсія Іванівна / Ін-т історії України НАН України; Ред. Кол: С.В.Кульчицький (гол.ред.) та ін.. –К., 1994. – 73 с. ] 

Особливості життя в степу

За короткий час  (декілька годин) на пакування особистих речей, людей, яких вважали «суспільно небезпечним елементом», відправляли на збірні пункти і грузили в потяги. Людей, котрих висилали, перевозили в товарних вагонах. До потягу чіпляли вагони з сільськогосподарськими інструментами. Під час дороги, яка тягнулася декілька днів, через день, а інколи раз на декілька днів, давали воду. Для більшості депортованих подорож мала закінчитись в пустому степу. Їх розміщали на території, де не було ніяких населених пунктів. Ситуація в Казахстані, з якою вони зіштовхнулися, найкраще ілюструють слова однієї з депортованих жінок «…на місці не було нічого, тільки вітер і трава, і ще викопана криниця».

[ W stepie dalekim.Polacy w Kazachstanie,  pod redakcją Marek Gawęcki I Janusz Jaskulski, Poznan – Almaty ; 2006/2007.  –  206s. ]

Діти і літні люди часто не доїжджали до місця призначення через важку дорогу, голод і відсутність елементарних засобів гігієни. За даними історика Миколи Іванова смертність серед виселених становила приблизно 20-25%. Ті, хто  потрапив на місце призначення, в суворих умовах організували житло і господарство. Населені пункти будували в степу, найчастіше вони не мали назви, були тільки під номерами. Ними користувалися і адміністрація, і жителі. Пізніше селищам почали давати власні назви. «В деяких випадках, – розповідала Станіслава Шубіна, – людям вдавалося дати назву за власним бажанням». Села Кокчетавської області отримували назви, які  нагадували переселенцям про Україну. Так на мапі Казахстану з’явились Березівка, Чернігівка, Вишневка, Волинськ, Новогречанівка та інші.

Незважаючи на те, що втеча була неможлива, запроваджувався  суворий режим. Статус «спецпереселенці», котрий став їх долею, був однозначним із обмеженням особистої свободи і необхідністю щомісячної відмітки в комендатурі. Без дозволу їм не можна було віддалятися від місця проживання. Було заборонене листування з близькими, відмовлено у вивченні рідної мови. Вже на місці прибуття деяких чоловіків заарештували, залишаючи сім`ї без годувальників. Броніслав Нетикша, сім`я якого після підписання Ризького мирного договору залишалась в Радянській Україні, в своїх мемуарах писав:«Мою сім`ю – маму, сестер та брата депортували в Казахстан у тридцятих роках XX століття. Mолодшого брата  –  Яна вже в Казахстані заарештували і розстріляли».  Марія Комада з Белорайки Кокчетавської області згадує, що «в першу зиму багато дітей померло, а наступного року чоловіків звинуватили в шпигунстві і майже всіх забрали».

Свідоцтво про смерть видавали лише під час політики перебудови Михайла Горбачова. На протязі багатьох років сім`ї  арештованих безрезультатно намагалися щось дізнатися про долю своїх рідних.
Яніна Котовська з дітьми на могилах рідних. (Фото взято з книги «W stepie dalekim. Polacy w Kazachstanie»)

image016
Режим, запроваджений в 30-ті роки, став м’якшим тільки після смерті Сталіна. Ксьондз Буковинський писав : « Довгі роки польські переселенці були під владою комендатури і не мали права нікуди виїжджати. Пізніше отримали дозвіл на пересування. Дехто повернувся в рідні домівки на Україну, але більшість залишилась в Казахстані». Але перед тим, як це сталося, степи Казахстану засіяли польські могили.

Молитви записані Анелею Зелінською з Краснокамянки.(Фото взято з книги «W stepie dalekim. Polacy w Kazachstanie»)

image021

Визначну роль в їхньому житті відіграла релігія, дякуючи їй вони пережили найважчі часи. Вона була втіхою в хвилини смутку і одночасно додавала надію на краще життя. Дехто привіз молитовники з України. Релігійне життя організовували жінки, тому що не було священників. Саме вони навчали молитвам підростаюче покоління, розказували про важливі релігійні свята, незважаючи на заборону, співали церковні пісні, переписували тексти молитв. Культурним феноменом казахстанських поляків стали рукописи молитв, які з’явилися через відсутність книг та молитовників.

Офіційно з поляків, проживаючих в Казахстані, спецнагляд був знятий в 1956 році. Але їх не реабілітували, тому, будучи групою «колишніх спецпереселенців»,  вони залишалися під наглядом влади. Хоча в 1959 році за ними визнали громадянські права, основна маса залишалася без паспортів, що обмежувало можливість пересування навіть  територією Радянського Союзу. До шестидесятих років паспорти зберігалися в голів колгоспів або в місцевих органах міліції.

Ліквідація комендатур дозволяла повернутися на Україну. Такою можливістю скористалося декілька тисяч людей, але більшість залишилось у степах Казахстану. Згідно з офіційними даними їх було: в 1959 році – 53102 чоловіки, в 1970 р. – 61445осіб , 1979р.– 61136 осіб  і в 1989р.– 59956 осіб.

[ Земсков В.М. Спецпоселенци (1930-1959 рр.)//Население Росии в 1920-1950 г.: численность, утраты, миграции. М., 1994. -604с. ] 

Примусове виселення польського населення з Волині і Поділля залишило глибокий слід у свідомості та історичній пам’яті поляків. Про свої кривди довгий час їм доводилося мовчати.  Думається,  давно настав час заявити про них на повний     голос —  для торжества справедливості і для увічнення пам’яті загиблих.  Польське населення України сповна розділило трагічну долю всіх її жителів у часи сталінізму. Депортація до Казахстану в 1936 р. виявилась тільки частиною жорстоких антипольських акцій влади в 1930-ті роки. Їх наслідком стали не тільки демографічні втрати, але і фізичне знищення, розрив культурно-побутових і родинних зв’язків, прискорення асиміляції. Досвід проведення депортації польського населення з України до Казахстану в 1936 р. було використано у 1940—1941 роках, коли з новоутворених західно-українських областей на територіях, отриманих СРСР за пактом Молотова — Ріббентропа, у східному напрямі було вивезено як ворожий і небажаний елемент кількасот тисяч поляків, українців, представників інших національностей. Депортаційна політика стала для влади важливим засобом вирішення національних і політичних проблем.

 

Іванцова Анастасія, волонтер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”

Футбольний турнір у Львові “Гол за майбутнє!”

Спортивні змагання з міні-футболу «ГОл за майбутнє!» серед громадських і благодійних організацій, представників бізнесу, а також органів влади міста Львова, проводяться з метою популяризації активного способу життя, підвищення ролі фізичної культури та спорту, організації активного відпочинку та налагодження контакту між представниками цивільного та публічного секторів.

Завданням змагань є залучення спільними зусиллями зареєстрованих команд, коштів на благоустрій дитячого майданчика, за адресою Одеська,18

Футбольний турнір у Львові «ГОл за майбутнє!» відбувається під керівництвом ГО «Інститут Суспільних Ініціатив» за сприяння Управління молоді, сім’ї та спорту Львівської міської ради.

Місто проведення – Львів, вул. Генерала Чупринки, 130.

Змагання проводяться на полях спортивного комплексу «Електрон» http://flc.electron.ua/sport  у період з 25 по 26 липня 2015 року відповідно до сітки турніру.

 

Реєстрація

Реєстраційний внесок команди,  що представляє громадську, благодійну організацію чи орган влади – 500 грн. Реєстраційний внесок команди,  що представляє бізнес-структуру – 2000 грн.

Оплата участі у турнірі відбувається зручним для кожної команди способом.

Склад команди – до 9 людей. Капітан команди або відповідальна особа робить реєстрацію електронним способом за наступною формою:

або посиланням – : http://goo.gl/forms/51HPAA9M2R

Організатори зобовязуються публічно на сайті та за допомогою медіа прозвітувати за кошти з турніру.

Якщо Ви не представляєте жодну організацію, але хочете долучитись до реконструкції майданчика – дзвоніть за телефоном 097 777 13 15 (Віктор)!

[box type=”download” ]Положення про турнір доступне за посиланням [/box]

Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року: спроба об’єктивної оцінки

Амплітуда оцінок Акту 30 червня 1941 року – від панегіричних до погромницьких – змушує до подолання усталених стереотипів, спекуляцій та пересмикувань ворожих один одному таборів.

«Ми планували іншу політику в Східній Європі. Ми планували відновити незалежність балтійських держав і створити самостійну Україну. Але перед загрозою війни проти СРСР найвищий провід нашої партії скасував ці плани». Так казав др. Шютте (заступник д-ра Бруно Кляйсташефа відділу східної політики при нацистській партії) полковникові Казисові Шкірпі, прем’єрові незалежного литовського уряду (“Lithuanian Bulletin”. Vol. VI, Nos 8-10, 1948. C. 9). Де тут геббельсівська пропаганда, а де дійсні наміри нацистських зверхників, сказати складно, а з огляду на відсутність документальної бази, знищеної або перекрученої, – і неможливо.

Sam_ukr

Сьогодні планування німецької східної політики напередодні війни 1941 року докладно висвітлено в мемуарній і аналітичній літературі. Були три «лінії» німецької східної політики: 1) ставка Розенберга на розчленування Росії і створення напівсуверенних держав із забезпеченням впливів Німеччини на політику й економіку цих країн; 2) ставка деяких кіл Вермахту на «єдину й неподільну Росію» як майбутнього союзника Німеччини; 3) ставка Гітлера та його найближчих соратників (Борман, Герінг, Гімлер) на перетворення здобутих на Сході територій у німецькі колонії. Перемогла, звісно, третя «лінія».

Гітлер почав війну проти СРСР, не проголошуючи жодної політичної програми. Його прокламація від 22 червня 1941 року згадувала лише про визволення від більшовиків, свободу релігії, праці та інші положення, які політично ні до чого не зобов’язували. Тим часом дві події стали пробним каменем для здійснення німецької політики на Сході – проголошення відновлення литовської й української держав і створення тимчасових урядів відновлених держав. В обох випадках ініціаторами проголошення були підпільні організації. У Литві організатором проголошення був «Фронт литовських активістів», що закликав литовський народ до повстання й уже 23 червня сформував тимчасовий уряд на чолі з Казисом Шкірпом (останнім послом Литовської республіки в Німеччині).

В обох випадках німці зреагували на акти проголошення згідно з політичною програмою, яку вони мали для Східної Європи і яку в той час виконували. У рамках німецької окупаційної політики, яка бачила Схід новим колонізаційним простором для німецького Райху, кожен акт самостійного вияву волі східноєвропейських народів a priori вважався ворожим нацистському політичному проводу і вів за собою репресії каральних органів. Не дивно тому, що німці унеможливили діяльність обох новоутворених органів та інтернували їхніх прем’єрів. Коли переговори про відкликання акту не дали результатів, їх ініціаторів ув’язнили й посадили в концентраційні табори.

gazeta-akt-30-06-1941_cr

Ранком 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини Вермахту. Цього дня сюди прибув український батальйон “Нахтігаль“, який очолював сотник Роман Шухевич (військова одиниця у складі одного куреня [три сотні, 330 воїнів], утвореного у складі німецької армії напередодні війни. Складався він переважно з членів ОУН та його симпатиків і мав назву Дружини Українських Націоналістів [ДУН]), а за кілька годин – Львівська похідна група чисельністю 15 осіб на чолі з Ярославом Стецьком. Група зупинилася на площі біля собору св. Юра, де на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Прибулі роздали термінові доручення: скликати Національні збори, у яких брала б участь українська інтелігенція міста; створити міську управу Львова; створити міліцію та взяти під свій контроль місто для забезпечення порядку і безпеки громадян; захопити радіостанцію (за допомогою батальйону  “Нахтіґаль”). Розгорталося виконання ще травневих (1941) інструкцій Проводу ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», серед них: «ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу; Наше завдання: власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни…; Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзниківОсновною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборности України та дійсно позитивне відношення до української державності; Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державності, тоді наша визвольна боротьба увійшло б у новий період»; На звільнених частинах української земліОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним; Мандат на проголошення української державності та встановлення влади дає нам довголітня визвольна боротьба, підняття повстання, державно-творча ініціатива та практична сила; ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становищеБудування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе; Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями і які мають довір’я у народі; Якщо б на Україні створився центральний державний уряд, організований іншими державними силами, і стояв на платформі повної суверенності й соборності України, тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядковується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею територіях; ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе нищити, без огляду на те, хто це робить; Кожна установа, що отримала би владу в Україні від чужоземних чинників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави і не може представляти України як суверенної держави».

Ярослав Стецько зустрівся із митрополитом Андреєм Шептицьким, який благословив проголошення акта, відрядивши на збори свого заступника Йосипа Сліпого. У львівській ратуші, куди прийшов після зустрічі з митрополитом, Стецько нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови. Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир “Нахтіґалю”.

Нахтіґаль на вулицях Львовa

Ярослав Старух у приміщенні «Просвіти» на площі Ринок уже проводив збори, щоб негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, і тут же Стецько, як майбутній голова Державного правління, прийняв присягу від кандидата на Голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості. Знадвечора у приміщенні “Просвіти” зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Деякі члени ОУН висловлювали думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але Ярослав Стецько, Іван Равлик, отець Йосип Сліпий та Василь Кук були прихильниками негайного проголошення Акта.

Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник “Нахтіґалю”, капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.

Під час засідання трапився інцидент. Про події у “Просвіті” випадково дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення “Просвіти” він, а також майор фон Айкерн прийшли, коли вже йшли збори і зупинити їх він не зміг. Про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Стецько запросив Коха до президії як гостя, акцентуючи перед зборами на слові “гість“. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору – працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. Видно було, що і скликання Народних Зборів, і проголошення Акту відновлення Української Держави було для німців неприємною несподіванкою. Усі присутні в залі з його виступу зрозуміли, що ставлення німецького уряду до української державності буде негативне, але мовчали. Проігнорувавши виступ Коха, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкону “Просвіти” перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн “Не пора, не пора…“. Ганс Кох різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, зауваживши, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Кох негайно пішов повідомляти командування.

Нахтіґаль у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька. Експерти доводять належність рукопису “Мій життєпис” Я. Стецькові. Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам’ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи – фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук совєтських військ, а потім – до спеціальних органів. Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві. Документ іменується: “Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р.”

Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства “Просвіта” у Львові великі збори українців (“західних областей України” – закреслено), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви) Організації Українських Націоналістів.

Збори пройшли серед небувалого одушевлення.

Збори відчинив урочисто (“урочисто” дописано) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова “Степана Бандери”) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше – проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.

Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі – до часу створення (Дописано рукою Стецька: “З волі Українського Народу”) Центральних областей у Києві.

Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.

Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства – привіт провідникові ОУН Степанові Бандері.

Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виділено великими літерами).

Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії,

Привіт Митрополитові Андрєєві, й

Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено “полковник” і дописано “старшина”) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: “великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА”). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: “і “Не пора.. .”).

Далі рукою Стецька дописано: “Провірив. З Українських Національних Зборів“. [ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 4] І підпис Стецька.

bab3ab8183

Акт про відновлення Української Держави (30 червня 1941 p.)

УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД Львів, дня ЗО черв. 1941 ч.: 1/41 год. 21 Рішення ч. І. Національних зборів українців

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

  1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

  1. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.
  2. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!

(ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО — вр.)

Провідник Національних Зборів

Виготовлено в трьох оригінальних примірниках

печатка

Оригінал. Машинопис.

(Джерело: ЦДАВОВУ: Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 3)

gazeta-akt

Зробимо тут короткий відступ і звернемося до доволі своєрідної характеристики й оцінки “Акту 30 червня“, поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті “Чому я згадав про “Акт 30 червня”?”, надрукованій в зарубіжній газеті “Новий шлях” в грудні 1982 року. І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи “Акт 30 червня 1941-го“, не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була “подією позитивною“, бо “показала живучість ідеї української державності“, а водночас в ній “існують поважні ідеї“. [Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941 – 1953. Мюнхен, 1993. С 163.] Справа в тому, що “Акт” мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає “прикрим моментом” всього “Акту 30 червня“. І ось чому: “… насувається порівняння з усіма іншими… актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і “творити новий лад”. Співпраця з центральними державами після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав – Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. “Акт 30-го червня” був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького – бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червня, які “творили” українську державу?!” І. Кедрин вказує і на наступний “прикрий момент”: “Акт проголошення” був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією…”. Зрештою, автор підсумовує: “Нема чого прославляти “Акт 30 червня”, наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки “Акт 30-го червня” засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного принципу, що кожний має право висловлювати свої суб’єктивні погляди? Прихильники, однодумці і величники “Акту 30-го червня” стягнули його з п’єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має”. Звісно, існують полярні оцінки значення Акту чи події (так, якщо один із бойовиків ОУН (б) у ті дні назвав його «сміховартим державним будівництвом», то деякі сучасні дослідники акцентують на його доленосності). Але слід сказати, що «Акт 30-го червня» як словесний вираз відновлення, а не проголошення Української державності мав продемонструвати його зв’язок (тяглість) із усією попередньою національно-визвольною боротьбою, але вже сама спроба апеляції до протекторату, хоч би й фантомного, Райху (обґрунтованого навіть як прийом використання німців у своїх цілях) кидала тінь на Акт і давала змогу не дуже, м’яко кажучи, сумлінним історикам тлумачити його не дуже, м’яко кажучи, обізнаним читачам мало не як колабораційний маніфест. Шведський журналіст Арвід Фредборг, який під час війни 19411943 pp. жив у Берліні, видав у 1943 р. книжку «Поза сталевим муром» [Fredborg A. Bakom stalvallen: Som svensk korrespondent. — Berlin, 1941-1943. – Stockholm, 1943. – 448 p.], де описує події, що відбувалися у тилах німецької армії, яка воювала на совєтському фронті. Він підкреслює, що проголошення державної незалежності України у Львові стало головною причиною краху всієї німецької політики в Україні, а це, у свою чергу, вплинуло на хід війни із совєтською армією, що врешті призвело до повної поразки німців. Нацисти, пише він, виступаючи проти Акту 30 червня, арештовуючи українських націоналістів, відкрили свої колоніальні наміри щодо України. На початку війни німецькій військовій пропаганді вдалось обіцянками про відновлення української державності, створення національної армії позитивно впливати на червоноармійців, і вони сотнями тисяч утікали з Червоної Армії у надії попасти до своєї рідної армії. Вороже ж ставлення німців до Акту відновлення української державності відкрило всім очі на справжні наміри німців, і Україна з можливого союзника стала її ворогом. Українські націоналісти, стверджує Арвід Фредборг, Актом 30 червня перекреслили гітлерівські плани виступати перед поневоленими більшовицькою Москвою народами у ролі «визволителів» і водночас готуючи їм ще жахливішу нову неволю. Американський журналіст Вільям Генрі Чемберлін про Акт 30 червня висловився так [Chamberlin W. H. The Ukraine: A Submerged Nation. — New York, 1944.]: «…проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перетворити Україну на колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні плани на самому початку їхнього походу у Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи». Англійський дослідник Стюарт-Сміт, коментуючи Акт 30 червня, наголошує, що лише божевіллям нацизму можна пояснити заборону українського уряду у Львові та арешт його голови Ярослава Стецька. Цим німці відштовхували від себе 40 мільйонів українців [Stewart-Smith D. G. The Defeat of Communism. – London, 1964].

Василь Кук розглядав Акт як реалізацію нової революційної концепції визволення України, прийнятої на Другому Великому Зборі ОУН, що відбувся в м. Кракові у квітні 1941 р. У політичних постановах Збору стверджувалось: «Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного націоналістичного руху […]»; «Тільки вповні суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил […]»; «СРСР — це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою й руїни […]»; «Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ державу […]»; «ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР і підтримують створення незалежної Української Суверенної Соборної Держави». На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української Держави, у чому сумнівів майже не було, планувалось: 1) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке; 2) розкрити фальшивість німецької політики так званого «визволення від большевиків», не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема, економічні; 3) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настроїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» у боротьбі за визволення з більшовицької неволі.

До складу Державного правління, створеного 30 червня 1941 року, ввійшли не тільки представники ОУН (11 осібЯ. Стецько, Р. Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебедь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Храпливий, решта – безпартійні. Першим заступником Голови Українського державного правління став Мар’ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. ОУН, таким чином, задекларувала прагнення до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція матеріалізувалася в надпартійній Українській Головній Визвольній Раді.

30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності

2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується – це  мандат від українського народу. Розв’язка наступила 5 липня – інформація дійшла до Гітлера. Гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів по справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна  слідча комісія. Наступними днями арештовано В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького. Слідча комісія допитувала також німців Г. Коха, фон Айкерна та інших, хто мав контролювати дії українців. (див: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/).

Отже, 5 липня 1941 року гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:

Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. — О. У. 25 листопада 1941. — Команда — Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.

«Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів».

Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ

«Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації».

Січень 1942 р., повідомлення ч. 9

«В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні».

Повідомлення ч. 10, 3.07.1942 р.

“У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: «Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!»

Повідомлення ч. 26, 23 жовтня 1942 р.

«Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України».

Цей документ згодом відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі і був покладений в основу визнання ОУН-УПА воюючою стороною.

17 липня 1941 року відбулась велика політична нарада у головній квартирі фюрера. На цій нараді вирішено відокремити Галичину і приєднати її до т. зв. Генеральної Губернії та відокремити т. зв. Трансністрію (землі між Бугом і Дністром) з Одесою й передати її румунським союзникам. На ультимативну вимогу Герінга райхскомісаром України призначено гауляйтера Східної Пруссії Еріка Коха, одного з найбільш брутальних нацистських провідників. Усі протести Розенберга не мали жодного успіху; його задобрювали запевненнями, що ці заходи мають провізоричний характер, або цинічними зауваженнями Гітлера, що Кох і так підлягатиме Розенбергові й виконуватиме його доручення. Тим часом Кох і не думав про підлеглість Розенбергові.

Приєднання Галичини до Генеральної губернії проголошено 1 серпня 1941 року, а 1 вересня почав уже діяти Райхскомісаріат Україна з Кохом на чолі. Факт, що цей «райхскомісаріат» підлягав німецькому міністерству для східних окупованих областей, свідчив про те, що Україна відійшла до внутрішніх проблем Німеччини (райхскомісаріати в Норвегії та Голландії підлягали міністерству закордонних справ).

Як німці уявляли собі свою роль в Україні та інших окупованих областях, найкраще свідчать документи «12 заповідей поведінки німців на Сході і трактування росіян» (під «росіянами» розуміли також білорусів і українців).

У інструкції Коха, що він її розіслав генеральним комісарам і гебітскомісарам у липня 1943 року, сказано: «В Україні мусить бути створений великий колонізаційний простір для німців, чого, між іншим, не осягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба зараховувати до Європи. Це історична брехня, що Україна була будь-коли Європейським фактором». Ці слова, як і недвозначно артикульовану за ними позицію, можна без застережень назвати епітафією як спробам творення згаданого «колонізаційного простору» на українських теренах, так і – ширше – воєнному успіху нацистського наступу після 1941 року.

Тарас Альберда

Gamarjoba, Georgia!

Ну ось ми і повернулись із сонячної і такої привітної Грузії,- країни відкритих людей, смачної кухні та неймовірного колориту. З 23 травня по 3 червня ми брали участь у тренінгу “Youth takes stage in Caucasus”, що об’єднав 30 учасників з семи різних країн. Дванадцять днів пролетіли як один, адже сумувати нам не доводилось. Почалась наша мандрівка із львівського рідного аеропорту, звідки ми із невеликою зупинкою у Стамбулі дістались до Тбілісі. Нас четверо – Віктор, Назар, Надія та Мар’яна, двоє хлопців, двоє дівчат, усі заряджені оптимізмом та спраглі до нових вражень, знайомств та активної роботи.

Столиця Грузії зустріла нас дуже привітно і ми були раді цьому знайомству. У Тбілісі дуже затишно та комфортно, як удома – вузькі вулички з численними кафе та вуличними музикантами часом дуже нагадували рідний Львів. Звісно два дні – дуже малий термін, щоб сповна насолодитись атмосферою цього чудового грузинського міста, але ці два дні у Тбілісі вилились у суцільний потік вражень від нових знайомств з цікавими людьми, чудової архітектури, унікальної  культури на межі Сходу та Заходу.

Після такої емоційної підзарядки, настав час далі вирушати у дорогу. Попереду – ще більше цікавого, міжнародний тренінг, заради якого ми приїхали до Грузії. Нас зустріли у офісі молодіжної організації DRONI, яка разом з британською компанією Gloucester Theater Company організувала наш проект. Після швидкого знайомства ми відправились у напрямку чорноморського узбережжя, до Кобулеті.

11270273_441917645990082_3219723583458205285_o

На нас чекала насичена програма тренінгу, що був присвячений театру, як інструменту роботи з молоддю. Наступний тиждень ми разом вивчали акторську майстерність, техніки роботи з голосом та тілом, розвивали навики імпровізації. Ми вчились через творчість виражати себе, керувати емоціями, працювати в команді. Серед учасників тренінгу були молодіжні працівники, актори, працівники центрів розвитку дітей та молоді, громадські активісти з 7 різних країн: Грузії, України, Вірменії, Литви, Великобританії, Туреччини, Польщі. Кожен день починався з розминки на березі моря, що заряджала енергією до самого вечора.

Кульмінацією нашої копіткої роботи впродовж тижня стала театральна постановка у центрі Батумі, де ми, в рамках Фестивалю вуличної музики, показували давньогрецьку п’єсу “Антигона”. Для когось це був перший досвід виступу на сцені, для когось – звична справа, але всі однозначно отримали задоволення від можливості презентувати результати роботи нашої мультинаціональної команди перед публікою.

За сім днів, проведених у Кобулеті ми стали справді дружньою командою, усі дуже різні, однак зі спільними цілями та інтересами. Такі тренінги, як цей, об’єднують людей, дають можливість поділитись власним досвідом та ідеями, розвинути власні навики. Сподіваємось, що наша спільна міжнародна робота принесе свої плоди у вигляді нових проектів та ініціатив, а театр стане нашим потужним інструментом для розвитку молоді.

11393317_439544046227442_4339393580709270881_o

Звичайно, ми усі в захваті від Грузії та грузинів, а  вражень, які ми тут отримали без сумніву вистачить ще надовго. Didi madloba!

Віктор Петров, лідер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”

Конференція: Глобалізація. Розвиток та перспективи

posterКонференція: Глобалізація. Розвиток та перспективи

Дедлайн – 15 ВЕРЕСНЯ 2015 року

Мови  – українська, російська, польська, німецька, англійська

Форма участі – заочна

Опис

Термін «глобалізація» (від англ. «Globe» – Земна куля) доволі новий, але впродовж останніх десятиліть міцно укріпився в науковій та політичній літературі. Про інтернаціоналізацію капіталу в XVI – XVII ст. як про створення «світової економіки» навколо кількох центрів становлення європейського капіталізму (Генуя, Голландія, Англія) писав уже французький історик Ф. Бродель. Після «нафтових шоків» 1973 та 1979 рр. та краху соціалістичної системи ця інтернаціоналізація набула якісно нових вимірів. Сам термін вийшов з-під пера Т. Левітта в статті, опублікованій у «Harvard Business Review» в 1983 році, на позначення феномену злиття ринків окремих продуктів, виготовлених великими транснаціональними корпораціями (ТНК). Інновації та нові технології зливаються в єдиний комплекс технічних знань, «технологічних макросистем» у сферах зв’язку, транспорту, виробництва, Інтернету, перетворюючи жителів планети на мешканців «глобального села» (канадський учений М. Маклюен запропонував цей термін ще в 1962 році). Утім, глобалізація не завершується винайденням глобальних технологій чи появою глобальних корпорацій. Розвиток цього процесу передбачає проходження його нормативних установок через суспільну свідомість. Зясуванню історичних передумов, викликів, перспектив та стратегій розвитку нового, глобального світу ХХІ століття, власне, присвячена наша конференція.         

До участі в конференції запрошуються студенти, аспіранти, вчені, науковці, а також дипломовані фахівці та експерти з таких дисциплін як: філософія; історія; історія політичних і правових учень; економіка; політологія та теорія геополітики; культурологія; правознавство; міжнародне публічне право (дипломатичне право і консульське право; міжнародне гуманітарне право; міжнародне морське право; міжнародне кримінальне право; право міжнародної безпеки; право міжнародних договорів; право міжнародних організацій); теорія і практика прийняття управлінських рішень (моделювання ситуацій); соціологія, тощо.

За підсумками конференції буде видано збірник. Учасники (на їхню вимогу) забезпечуються електронними сертифікатами.

В рамках конференції оголошується конкурс кращої роботи. Переможець отримує грошову винагороду у розмірі 100 євро.

Заявка

Обсяг статті становить 3-5 сторінок. До конкурсної роботи автор додає коротку (50-100 слів) біографічну довідку про себе у довільній формі. Біографічна довідка мусить включати адресу на яку автор хоче отримати примірник збірника.

Друкований збірник робіт буде розіслано до 30 вересня.

Заявка оформлюється за формою: Прізвище_назва статті, Прізвище_біографія, Прізвище_квитанція.

Повна заявка повинна буде надіслана до 15 вересня на адресу conference@sii.org.ua з зазначенням в темі листа: Прізвище_конференція.

Приклад форматування статті доступний тут 

Вимоги до статті

Вартість

Вартість участі в конференції – 150 грн., що включає в себе примірник конференції, його пересилку поштою, а також редакційні витрати.

Інформація про шляхи оплати внеску за участь у конференції доступна за посиланням тут

Оплата

Після здійснення оплати учасник разом із короткою біографічною довідкою та статтею надсилає відскановану квитанцію про оплату або ж, у разі здійснення електронного переказу, його скріншот.  Про одержання матеріалів для участі у конференції Оргкомітет обов’язково надішле підтвердження.

У випадку питань просимо звернутись до Оргкомітету.

Контакти організаційного комітету

Громадська організація «Інститут суспільних ініціатив»

Телефон: 093 347 30 79 – Альберда Тарас Григорович

Електронна пошта: conference@sii.org.uaposterConference “Globalization. Development and Perspectives”

Deadline – SEPTEMBER 15th, 2015

Languages – Ukrainian, Russian, Polish, German, English

Participation form – distant

Description

The term “globalization” (from the English word «Globe») is quite new, but in recent decades it has firmly strengthened in scientific and political literature. French historian F. Braudel wrote about the internationalization of capital in the XVI – XVII century as the creation of a “global economy” around  several centers of European capitalism (Genoa, Netherlands, England). After the “oil shocks” in 1973 and 1979 and the collapse of the socialist system, this internationalization has acquired qualitatively new measurements. The term came from the pen of T. Levitt in an article published in «Harvard Business Review» in 1983, to describe the phenomenon of merging of the markets of certain products manufactured by large transnational corporations (TNCs). Innovations and new technologies merge into a single set of technical knowledge, “macrosystem’s technology” in the areas of communication, transportation, manufacturing, Internet, transforming the inhabitants of the world in the population of a “global village” (Canadian scientist McLuhan proposed this term in 1962). However, globalization is not completed with the discovery of global technologies or the emergence of global corporations. The development of this process involves passing it through the normative settings of a public consciousness. Our conference, in fact, is dedicated to figuring out the historical background, challenges, prospects and strategies for the development of a new, global world of XXI century.

Conference invites students, graduate students, researchers, scientists and qualified professionals and experts from disciplines such as philosophy, history, history of political and legal studies, economics, political science and theory of geopolitics, cultural studies, law, public international law (diplomatic and consular law, international humanitarian law, international maritime law, international criminal law, law of international security, law of treaties, law of international organizations), theory and practice management decisions (simulations); sociology, etc.

Following the conference, booklet of papers will be published. Participants (upon request) will be provided with electronic certificates.

Within the conference, Society Initiatives Institute, announces the competition for best work. The winner receives a cash prize of 100 euros.

Costs

Cost of participation in the conference is 20 euros. It includes a copy of printed booklet of the conference, its distribution to the author and editorial costs.

Information about ways of payment of the fee for participation in the conference are available here

Payment

After the payment is done, participant should send scanned receipt of payment (or in the case of electronic transfer a screenshot), together with the short biographical information and article. Upon receiving all the required documents, the Organizing Committee will provide confirmation of receiving all relevant documents.

Application

The paper length is 3-5 pages. Authors are also asked to provide a brief (50-100 words) biographical information about themselves (in free form). Biographical information should include address, to which author desires to receive his printed version of the booklet.

Printed version will be distributed by 30th of September.

Applications has to be made in the form: Surname_articlename, Surname_biography, Surname_receipt.

Complete applications must be sent before 15th of September to the conference@sii.org.ua with the name of subject line: Surname_conference.

Example of required format of the article is available here 

Details

In case of any questions, please contact the Organizing Committee.

Contacts of the Organizing Committee

NGO “Society Initiatives Institute”

Tel: +38 093 347 30 79 – Alberda Taras

Email: conference@sii.org.ua

 

 

Таке інше наше. Євреї в Дрогобичі

матеріал проекту “Таке інше наше”

 

Місто панських володінь, розкішних каштанів, найкращої солі в Європі та місто-химера, яке оживає на сторінках книг Бруно Шульца. Окрім того, Дрогобич завжди був національно багатим – в місті проживали поляки, євреї, росіяни  та українці. В 1929 році в Дрогобичі налічувалось 32 тисячі жителів, 12 тисяч з яких були євреї. Також на території Дрогобича в період між Першою та  Другою Світовими війнами існувало 17 синагог. Дослідивши архівні матеріали єврейської спільноти , можу з впевненістю сказати, що Дрогобич завжди був єврейським місто і саме єврейська культура залишила свій слід  в історії, культурі  та архітектурі нашого міста.

11304060_1013729218645862_1343199017_n

Одним з найвідоміших дрогобицьких євреїв був Бруно Шульц (1892-1942). Цей видатний письменник та художник був убитий гестапівцем Ґюнтером 19 листопада 1942 року.

На даний момент в Дрогобичі налічується близько 150 євреїв. Також в Дрогобичі збереглась синагога, яка була збудована в 1865 році та  в якій зараз проводиться реставрація. Зараз дрогобицька община євреїв молиться в приміщенні одного з благодійних фондів  міста по вулиці Юрія Дрогобича.   Головою єврейської общини у Дрогобичі є Йосип Карпін. Саме з ним я вирішила дослідити історію однієї єврейської сім’ї та її життєві перипетії. Батьки пана Йосипа були лікарями в Дрогобичі. Мама Майя Наумівна (1920–1997)  навчалась в українській школі в поблизу Кіровограда та закінчила її з медаллю, після школи вступила Харківський медичний інститут, була лікарем невропатологом, пройшла війну та отримала звання капітана. Під час війни була нейрохірургом та рятувала життя на фронті. Батько пана Йосипа,  Карпін Міхаель Мойсеєвич також був лікарем-рентгенологом. Закінчивши Станіславський медичний інститут Міхаеля Карпіна направляють в Дрогобицьку область. Міхаель Карпін був не тільки добрим лікарем, але й хорошим актором. Оселившись в Дрогобичі, він починає  активно займатись  театром. До слова,  з 1955 року в Дрогобичі діє народний театр «Супутник», а приблизно з 1962 року батько пана Йосипа приходить в  театр. Актори багато гастролюють містами та селами української РСР. Визначною, навіть неймовірною подією стало в 1968 році запрошення Дрогобицького  театру «Супутник» в Кремлівський театр  Москви з виставою «Любов на світанні», де Міхаель Карпін грав роль отця Юліана. Актори театру до останнього не могли повірити в свій успіх – театр з Дрогобича виступає на головній сцені Москви.

11637849_1013729205312530_712964915_n

Також Міхаель Карпін виконував ролі гуцула в виставі «Круте передгір’я», грав американського письменника Говарда  Меліка у виставі «Глибоке коріння» та ряд інших ролей. Пан Йосип згадує також і про свого дідуся- він також був лікарем-рентгенологом та мав військове звання полковника. Спочатку дідусь пана Йосипа навчався в релігійній школі Євшиві , та, закінчивши її,  мав стати рабином. Проте  молодий єврей кидає школу та вступає до  партії. Проходить війну у дивізії Блюхера. Для того, щоб не потрапити в ГУЛАГ (справа в НКВД на нього була вже відкрита) він за три дні  відправляється вдруге на війну. 42- річний дідусь пана Йосипа Мойсей Іосіфович проходить Другу світову війну- виконує обов»язки війського лікаря.

11637847_1013729258645858_1085889116_n

Попри приналежність до династії лікарів, мій співрозмовник – пан  Йосип обрав фах педагога – і працює вчителем російської літератури та мови в місцевій школі. Окрім того, викладає танці в ансамблі «Пролісок». Після смерті Мойсея Вайса в 2004 року Йосип Карпін стає  головою єврейської общини у  Дрогобичі.

Майже на завершення нашої розмови пан Йосип раптом згадує і свої дитячі роки – каже на його подвір’ї уживались та  приятелювали українці, поляки та євреї.  На свої свята українці приходили з колядою, а на єврейські свята всі разом пригощались єврейськими тістечками які називались «Хоменташ». Діти не знають умовностей цього світу, не ділять нікого на «своїх» і «чужих»- українському суспільству зараз бракує дитячої толерантності, резюмує пан Йосип.

Мар’яна Галишин

 

Довідка. Важливим для євреїв є святкування суботи,  тобто «Шабату»- цей день шанують та не виконують ніякої роботи. Головне свято іудаїзму – Песах. Він випадає на 15-й день місяця Нисан (березень – квітень) і триває 7 днів. У дні Песах забороняється їсти продукти, виготовлені з квашеного тіста. Все квашене тісто виносили з дому. Третє щорічне свято – Суккот (Кущі). Свято починається в п’ятнадцятий день Тишрей (вересень – жовтень) і триває тиждень. Воно збігається із завершенням збору урожаю винограду і виражає подяку Богові за рясні й щедрі дарунки.

Основним законом,  згідно якого живуть іудеї, є Тора. Тора містить у собі вчення Бога про себе самого, про мету творіння й про те, що його народ мусить бути покірним йому. Читання Тори — найважливіша частина служби в синагозі. Для звершення публічного богослужіння необхідна присутність не менше 10 євреїв чоловічої статі, які досягли релігійного повноліття 13- річного віку.

 

История семьи как история одного народа

в рамках проекту “Таке Інше Наше”

Как я стал представителем нацменшины крымско- татарского народа

Воспоминания Бекирова Мустафы

– Чего вы так переживаете мы же его не расстреливать ведём! Мы таких как он, тысячами высаживаем с поезда каждый день – с усмешкой произнёс военный и подтолкнул меня к выходу…в эту самую минуту передо мной пронеслась вся моя жизнь…

Меня зовут Мустафа и мне уже 15 лет. Мне было всего два годика, когда мы с родителями смогли переехать в Крым из Узбекистана, поэтому место своего рождения я помнить не могу. Отец рассказывал мне, что там у нас была двухкомнатная квартира, летом было очень жарко и я больше всего любил медовые дыни… Мустафой меня назвали в честь моего прадеда, от которого осталась лишь одна старая, потёртая фотография и рассказы деда, которые часто пересказывал мой отец, показывая старый семейный фотоальбом.

– Он же несовершеннолетний,-воскликнула мама, пытаясь удержать меня за руку.

– Вы можете пройти вместе с сыном, если хотите, -всё также улыбаясь произнёс военный…

Хорошо запомнился один эпизод из моего раннего детства. Это был канун нового 2005 года, мы с семьёй сидели на диване, любуясь на огоньки новогодней ёлки, в комнату вошёл отец с семейным фотоальбомом и попросил деда рассказать про Крым. В тот вечер дед рассказывал про то, как его с мамой и братишкой в товарном вагоне везли на Урал, как он умирал от воспаления лёгких, как уже в Узбекистане их нашёл отец, вернувшийся с фронта и многое ещё…в тот вечер мы не знали, что это был последний наш разговор с дедом, он умер через 14 дней, в канун уже старого нового года.

– Я же показал вам все документы. Почему вы забираете моего сына? – сдерживаясь от злости произнёс мой отец.

– У него метрики другого государства.

– Он же несовершеннолетний, у него ещё паспорта нет.

– Гражданином какой страны вы его заявляете? – улыбка исчезла с лица военного.

– Гражданином Украины, вы видели наши паспорта, – гордо заявил мой отец.

– Докажите это другим документом, а не узбекским свидетельством о рождении сына…

Была большая перемена у нас в школе, как раз через неделю после референдума. Нас, выпускников 9-х и 11-х классов, собрали в актовом зале, и директор торжественно объявила, что в этом году мы получим российские аттестаты. Я поинтересовался, а нам ученикам из украинских классов тоже те же аттестаты, на что получил утвердительный ответ. -Более того,-продолжала директор-все мы организованно получим ещё и российские паспорта…После этого я недели две не ходил в школу, «болел», чтобы организованно не получать «красную книжицу» …Вот теперь, вспоминая того военного в поезде, я понял на какой документ он намекал.

Мы вышли вместе с мамой, а поезд увозил вдаль отца и мою пятилетнюю сестрёнку. Военные на платформе отдали нам документы и указали в какой стороне автостанция, где мы сможем купить билеты назад домой.

1011092_4278698584593_1301961717_n

– Последний автобус на Симферополь уехал час назад,- обрадовала нас женщина в билетной кассе, могу дать билеты только до Джанкоя. Смеркалось, когда мы приехали в Джанкой, а до Симферополя ещё так далеко…

Вспоминаю холодный февральский день, когда у Верховной Рады Крыма собрались митингующие…это было начало конца нашей свободы в Крыму. На следующий день появились вооружённые люди в униформе без опознавательных знаков, которые захватили здания Верховной Рады и Совета министров Крыма. События тех дней развивались так быстро, что мы не успевали понимать, что происходит на самом деле. Отец с мамой приходили с работы темнее грозовой тучи. Им приходилось нелегко, они оба работали в школе и постоянно должны были объяснять своим ученикам что хорошо, а что плохо. Однажды, это было уже после клоунады с референдумом, отец пришёл позже обычного и рассказал, что произошло в школе. Девочка из 4 класса спросила у отца, почему он повесил флаг и герб Украины, на что отец, сдерживая свой гнев, ответил, что он и не снимал символы нашего государства.

– Не волнуйся так мама, что-нибудь придумаем, мир не без добрых людей,-сказал я маме, а про себя прочитал молитву, первый раз в своей жизни…и тут произошло Чудо. Мама набирает номер телефона наших дальних родственников, которые живут в Джанкое, чтобы мы смогли переночевать у них, и именно в ту самую минуту в Симферополь уезжал их сын на собственной машине…Он с радостью согласился нам помочь. Домой мы приехали, поздно ночью, нас встречала моя бабушка, которая не ложилась спать, предчувствуя своим сердцем что-то недоброе…

1002413_4249093324480_224345165_n

Каждый год, в начале мая, мы с семьёй ждали светлый и радостный праздник весны, Хыдырлез. Но после прихода оккупантов в мой родной Крым, перед нами встала дилемма идти на праздник или нет. С одной стороны, это наш национальный праздник, который отмечали ещё наши деды и прадеды, а с другой – получался «пир во время чумы», но всё разрешилось так, как и должно было быть. Из-за не допуска нашего национального лидера Мустафы Джемилева в Крым на свою родину, Меджлис постановил отменить праздник и провести мирную акцию по встрече Джемилева на въезде в Крым у контрольного пункта “Армянск”. Так как у нас нет своего личного транспорта мы не смогли поехать на встречу, но приняли участие в мирной акции в своём городе. После этого многим людям присудили штрафы в размере десяти тысяч рублей.

-Я стала собирать все документы, чтобы доказать, что наш сын является гражданином Украины,-сообщила отцу по телефону моя мама, на следующий день, после того как мы вернулись домой.

-Сколько это займёт времени? -поинтересовался отец, который всё ещё ехал в поезде, по родной Украине.

-Процедура займёт три месяца и стоить это будет 3,5 тысячи рублей.

-Не волнуйся, я всё сделаю сам, по приезду на место, – успокоил отец.

Через пять дней мама одна поехала с моими документами к отцу и тут происходит второе чудо.

Отец обратился в миграционную службу в Украине, где обещали выдать справку о гражданстве за две недели, но, когда были собраны все документы, справка была выдана в тот же день. Мама поехала обратно в Крым, надеясь, что со всеми новыми документами мы сможем пересечь границу…

Я хорошо помню 18 мая 2014. С утра небо заволокло тучами, мы как обычно организовали колонну у своего дома и пошли на центральную площадь города. Со всех сторон подходили люди с чёрными ленточками на наших национальных флагах. Траурный митинг начался с минутой молчания и вдруг, когда началась поминальная молитва, пошёл дождь…Старейшины вспомнили, что и тогда, в далёком 1944 году, когда их ещё таких маленьких, спросонья, из детских кроваток, ничего непонимающих, выталкивали на улицу в дождь… Я взглянул на отца, он вытирал с лица то ли капли дождя, то ли слёзы… В эту минуту я вспомнил последний рассказ своего деда… и у меня тоже капли дождя смешались со слезами… Но вдруг шум дождя перекрыл рокот двух вертолётов, которые как беркуты появились над нами и стали кружить, заглушая своим рёвом речи детей, которые пытались своими неокрепшими голосами в стихах донести всю боль моего народа.

11206087_1167882706571319_8880151972282097313_n

Домой, после митинга, мы зашли чтобы выпить кофе и переодеться в сухие одежды и своим ходом поехали в Симферополь уже на Всекрымский траурный митинг. В автобусе я встретил Богдана, выпускника моей школы, который тоже, как и я, учился в украинском классе, и он тоже ехал на наш митинг!

Приехав в Симферополь, мы узнали, что все дороги перекрываются оккупантами и придётся идти пешком три километра до места сбора наших соотечественников. Никогда не забуду эти три километра! Поток людей, подобно множеству ручейкам стекающих к морю, стремился слиться воедино, чтобы показать всему миру, что коренной народ Крыма, на своей земле не будет прогибаться под временными пришельцами-оккупантами и будет совершать молитвы за невинные жертвы, несмотря на запреты. Я был искренне удивлён и в то же время обрадовался, когда увидел в украинских вышиванках мужчину с двумя женщинами, несущих в руках колоски пшеницы, которые тоже шли поддержать нас в это трудное время. Так как нам запретили собираться на главной площади города, мы всё же собрались всем народом у главной мечети, где так же над головами кружили вертолёты-стервятники, заглушая своим гулом молитвы наших старейшин…

-Теперь всё у нас получится,- сказала мне мама, когда вернулась с материка, так теперь мы стали называть нашу Украину, при которой мой Крым был полуостровом, а теперь, с приходом оккупантов, стал островом.

Имея на руках все мыслимые и немыслимые документы, всё равно мама не была уверена на сто процентов, что меня выпустят из Крыма. А причиной этому было то, что на границе, куда она специально ездила с новыми документами, сказали, что всё будет зависеть от начальника смены, который будет дежурить в день пересечения границы. Вот с такими «утешительными» заверениями мы снова сели в поезд и поехали второй раз покорять границу. Но самым неожиданным для нас было то, что в этот раз военные ограничились лишь моим свидетельством о рождении, не потребовав у нас ничего больше…

Следующим испытанием для нас, в новых реалиях, стал День крымско-татарского флага, который также пытались запретить оккупанты Крыма. Я не мог понять такой абсурд и бред, так как праздник с успехом проводился для детей и молодёжи все предыдущие годы.Мы с отцом решили провести этот День со своим народом. Долго шли пешком, встречая по дороге одиночные машины, с украшенными национальными флагами, прежде чем нашли новое место проведения мероприятия. И тут я не поверил глазам.

Во-первых, это было на окраине города, на поле без единого деревца, перед недостроенной крымскотатарской школой. Кстати, школу строят уже много лет, по этому поводу, на ней большими буквами написано: “Начало строительства 1993 год, окончание бесконечно” и “школа четырёх президентов”, надписи не свежие. Смешно,обидно и  грустно.

Во-вторых, когда мы приехали, окупанты уже были на месте, и я, помню, даже не удивился тому, что «всё было как положено»: автозаки, омоновцы, полиция с овчарками и гаишники.

В-третьих, место проведения оградили забором и, если ограждения как-то вписываются, при их мероприятиях и у них в городе, то огражденное ими поле напоминало пастбище, от чего становилось обиднее вдвойне. На входе поставили охрану и металлодетекторы, пропуская только по-одному. Но больше всего меня поразило, то, что на крышах, близлежащих домов, расположились снайперы… Если бы мне кто-то об этом сказал, я бы не поверил, но когда увидел собственными глазами был шокирован, возмущён, обескуражен, помню, как сильно застучало моё сердце, почувствовав необъяснимые эмоции, которые до этого я никогда не испытывал…  Отец, крепко стиснув мою руку, сказал: -Им может быть очень стыдно, поэтому они нас так боятся.

Несмотря ни на что, праздник начался под звуки нашего национального гимна Ant Etkenmen (Я Поклялся), после которого развернули гигантский крымскотатарский флаг. Затем отец встретил знакомых, а я подошёл к сувенирным лавкам с национальной символикой, послушал барабанщиков из ансамбля “Генчлик” (Юность), которые в далёком 2009 выступали в шоу «Україна має талант», полюбовался рисунками детей, которые рисовали Солнечный Мир, в котором Крым и Украину были вместе. Но самые сильные и положительные эмоции вызвали у меня показательные спарринги по национальной борьбе Куреш (Борьба на поясах).

Преобладающими цветами праздника были голубой и жёлтый и мне вспомнились строки из стихотворения:

Мой флаг, как небо голубое,

Он символ мира и добра!

На нем нет краски цвета крови,

И золотом красуется тамга…

Приятно порадовала незнакомая девушка в вышиванке, которую я увидел на празднике вместе с нами. Большой неожиданностью стало появление молодожёнов, которых тепло и дружно поздравили на главной сцене.

В целом праздник удался на славу, но горький осадок остался. И тогда я окончательно осознал мрачную реальность нашей действительности. Теперь, в моём родном Крыму, на земле моих предков наступают тёмные времена, когда любое инакомыслие будет загонятся в железные ограждения теми, у которых есть оружие и страх.

10350984_10201129058307482_9023709003902815849_n

-Мустафа, а знаешь, мы сейчас живём в новостях, – первое, что сказала мне сестрёнка, когда мы благополучно пересекли границу Крыма с Украиной и встретились уже на вокзале во Львове всей семьёй. И действительно, так необычно было видеть повсюду українські прапори не по телевизору в новостях, а воочию из окна автобуса, когда мы ехали по улицам удивительного Львова, о котором я столько много слышал. На душе становилось спокойно и радостно от теплоты окружающих жовто-блакитних кольорів… В Крыму у нас была семейная традиция: каждую весну, когда холодные и серые дни зимы сменялись тёплыми и солнечными, мы садились на велосипеды и ехали в горы на Мангуп-Кале, чтобы полюбоваться цветением вишни и насладится пробуждением природы от зимней спячки. Но в ту «русскую весну-2014», даже буйство миллиона оттенков изумрудно- зелёного цвета природы, не радовало наши души, из-за того, что на глаза постоянно попадались огромные рекламные щиты, сплошь украшенные цветами оккупантов с их довольными вывесками улыбок, которые не просто раздражали, а угнетали от бессилия, что-либо изменить.  – Теперь, сынок, мы будем некоторое время жить здесь, – сказала мне мама, когда отец привёз нас в Каритас, города Дрогобыча, где их с моей сестрёнкой приютили в трудный час. -И запомни одну простую истину,-продолжил отец,-По тому, как мы будем вести и как себя покажем на новом для нас месте, будут судить о крымских татарах в целом. Не забывай об этом когда пойдёшь в школу, помни об этом, когда будешь разговаривать с новыми знакомыми. В Крыму, после переезда на новое место жительства, меня перевели в украинский класс. До оккупации мы никогда не говорили в классе о политике, но с появлением «зелёных человечков» всё изменилось. Каждый день, видя изменения на улицах города, мы яростно это обсуждали в школе. И страшно было наблюдать за изменениями в мировоззрении ещё вчерашних приятелей, которые бездумно верили в «зомбоящики» пришельцев. А по вечерам мы выходили дежурить у своих домов. Здесь я узнавал о настоящем патриотизме и любви к родине от тех, с которыми ещё вчера не был даже знаком. Возрос интерес к своей национальной истории, ибо все те ценности, о которых нам говорили на уроках истории рушились на глазах. Была нарушена гармония и всё чаще мы стали говорить в своей семье о выезде из родного Крыма…

В Дрогобыче я пошёл в 10 класс, и уже после первой недели, было такое чувство, что это и была всегда моя школа. Я сразу же окунулся в творческий процесс, здесь готовились к патриотическому конкурсу, где мне дали одну из главных ролей. И сейчас я с гордостью могу заявить, что мы не только заняли первое место, но и открывали гала –концерт XV детско-юношеского фестиваля «Сурми-звитяги» во Львове в театре оперы и балета, который был посвящён Героям Украины. Участие в этом конкурсе заставило меня поверить в победу Света над тьмой, в победу Правды над ложью и в победу Разума над безумием. Мы получили тёплые отзывы от наших родственников, друзей и знакомых в Крыму после того, как отправили им видео с конкурса, многие из них были рады тому, что я не сижу сложа руки так далеко от Крыма, а своим маленьким участием приближаю нашу общую Победу над злом… Холодное лето 2014 подходило к концу, и мы в последний раз решили поехать к морю, чтобы в дали от лжи и предательства, наедине с семьёй, принять самое трудное решение в нашей жизни. Я всегда буду помнить те три дня у моря на мысе Тарханкут. Здесь расположены очень живописные скалы, поэтому он в своё время стал местом съёмок фильмов «Человек-амфибия» и «Пираты XX века». В будущем, я думаю, снимут фильм «Пираты XX I века», о событиях захвата полуострова, где я надеюсь сыграть одну из главных ролей. Те последние дни и ночи на берегу Чёрного моря, были самыми яркими положительными эмоциями со времени оккупации моего родного Крыма.Мы выбрали уединённое место на берегу и поставили палатку. А ночью было огромное звёздное небо, морская тихая гладь и звуки костра…Мы сидели и молчали, наслаждаясь покоем, и я почувствовал, как Душа моя наполняется любовью, где нет места ненависти, лжи, предательству и злобе, ибо человек создан для созидания, а не для разрушения, мы должны жить в гармонии на единственной планете, где есть самое ценное во всей вселенной – Жизнь. Но, вернувшись к реальности, снова бессилие от безысходности захлестнуло меня. Что я могу? Что делать? Как дальше жить в этом перевёрнутом мире? -Якщо ти добре вчишся, тим самим ти воюєш за Крим,- сказал мне пан Артур, руководитель центра волонтёров, при нашей первой встречи в Каритасе.  И сейчас, я стараюсь следовать этому совету.

10422912_10201278693608271_3599928342580261002_n

Інтерактивна лекція «Громада киримли у Львові: тягар чи перевага?»

Музеї Ідей 9 червня 2015 року.

Окупація Криму Росією у березні-квітні минулого року змусила переїхати до Західної України тисячі жителів півострову, левову частку яких складають етнічні киримли (або кримці). Тисячі галичан тоді гостинно відкрили двері власних домівок для родин вимушених переселенців. Також й львівська влада декларувала готовність прийняти та прихистити громадян України – кримчан. Процес повернення Криму до складу України може затягнутися на роки. Тому, киримли – вимушені переселенці мають облаштовувати власне життя за його межами: у Києві, Вінниці, Луцьку, Львові тощо. Якщо не брати до уваги наявність українського громадянства, то вимушені переселенці з Криму є біженцями у класичному вигляді: від західно-українського населення вони відрізняються усім – мовою, релігією, культурними традиціями, менталітетом. Тому, перед киримли постають дві головні задачі: адаптуватися та зберегти власну ідентичність.

Лектор, Рустем Аблятіфов (кримський, український громадський  діяч, експерт з етнополітики):

  • Усі чужі народи росіяни називають татарами,звідси й пішла назва кримські татари. Ми ж наголошуємо, що киримли або кримці – це наша самоназва.

Також, Рустем Абляфітов говорив про те, що кримці хотіли б зробити свій внесок у розвиток Львова. Проте потенціал  киримли не використовують, а їх самих влада розглядає як тягар, що звалився на їхні плечі.

Всі ми прекрасно розуміємо, що люди які покинули свій дім зробили це заради збереження свого життя. Їх не можна вважати зрадниками, їх треба зрозуміти і допомогти їм зберегти свою самобутність живучи тут  у Львові. Киримли наші співвітчизники, тому відмінності в релігії та традиціях не повинні робити їх нашим тягарем. З глибоким душевним сумом за домом каже один з присутніх кримців:

« – Маю надію, що процес повернення Криму займе не більше 5 років, інакше почнуться такі незворотні процеси свідомості як у жителів Придністров’я..»

на лекція побувала Іванцова Анастасія, волонтер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”

Поморянський замок. Акція по порятунку

Цілі Акції:

прибрати територію Поморянського замку, а саме побутове сміття біля замку, скосити траву;

підвищити суспільний інтерес до потреби підтримувати чистоту (не смітити);

заохотити дбати про навколишнє середовище;

звернути увагу на стан об’єкту Поморянський замок;

розробити ідею реконструкції та розвитку регіону.

11273471_1005366309488685_866902034_o (1)

Історія Акції:

Березень 2015 р. – виникнення ідеї,

Березень – квітень 2015 р. – звернення до селищної ради і громади смт. Поморяни;

отримання дозволу на проведення Акції від Львівської обласної ради (відділ охорони культурної спадщини та культурних цінностей);

Квітень – травень 2015 р. – створення і наповнення сторінок у соціальних мережах; пошук меценатів;

13 квітня – 22 травня 2015 р. – реєстрація волонтерів;

20 – 22 травня 2015 р. – закупівля харчування та необхідних матеріалів для прибирання;

23 травня 2015 р. – проведення Акції.

11328057_1005366559488660_5763293_o

Статистика Акції

Дата проведення: 23 травня (субота) 2015 р.

Тривалість Акції: з 10:00 до 19:30 год.

Кількість волонтерів: 48.

Впродовж Акції використано:

Кількість пакетів з побутовим сміттям 100 штук (об’ємом 120 л), 10 штук (об’ємом 60 л);

Кількість одноразових нітрилових рукавиць: 80 шт. + окремі волонтерів приїхали зі своїми рукавицями;

Кількість возів вивезеної скошеної трави та зрубаного гілля: 12 возів;

Кількість вивезеного побутового сміття: один віз, наповнений мішками зі сміттям та два буси Mercedes;

Організатори Акції вдячні всім людям та організаціям, які зробили вклад своєю працею, часом, матеріалами та ресурсами, що стало вагомими внеском при проведенні Акції!

11275398_1005366696155313_1401115345_o

Контакти організаторів
Анна Коржева
koranna6@gmail.com
067-962-13-91
Володимир Сухий
volodumur.lviv@gmail.com
063-84-62-375

[box type=”info” ]Фінальний звіт можна завантажити за посиланням[/box]

«Таке інше наше». Національні меншини у західному регіоні

Друзі-волонтери та волонтери-журналісти!

ГО «Інститут Суспільних Ініціатив» починає новий амбіційний проект – «Таке інше наше». В його рамках ми будемо досліджувати побут та культуру національних меншин двох найбільших міст області – Львова та Дрогобича (проте якщо у Вас будуть цікаві пропозиції, ми готові долучитись до висвітлення обраної теми й в інших містах). Нам буде цікаво побачити Ваші матеріали та дослідження, що стосуються єврейських, польських, вірменських, татарських, німецьких, грузинських та інших представників українського мультикультурного суспільства.

А ось власне і завдання:

Крок перший. Знайомимось з двома-трьома сім’ями, бесідуємо на тему особливостей їхньої культури та досліджуємо обрану нацменшину в контексті міста.

Крок другий. Пишемо статтю, готуємо інтерв’ю, готуємо фоторепортаж чи знімаємо відео сюжет. Технічне забезпечення та супровід для останнього ми гарантуємо.

Крок третій. Стаємо автором крутого матеріалу та продовжуємо співпрацю з ГО «Інститут Суспільних Ініціатив» на правах постійного журналіста у подальших проектах.

Автори кращих робіт будуть запрошені в ранкове радіо шоу «Кофеїн» (Твоє радіо 101.4 FM).

«Для чого мені це?»- спитаєте Ви.

По-перше, для студентів-журналістів це чудова можливість отримати безкоштовно дорогоцінний досвід, без якого не хочуть брати на роботу. Участь у нашому проекті дозволить заявити про себе та отримати цікаві контакти. Особливо цікаво це має бути студентам-медійникам, яких цікавить така тема як національні меншини.

По-друге, можливість проявити свій авторський творчий підхід до справи – нам не потрібна шаблонна стаття чи сюжет, хочемо щоб ви максимально «ввімкнули» свою фантазію та реалізували свій потенціал.

По-третє, з нашою командою буде цікаво та весело. Обіцяємо!

Прийом робіт продовжено до 1 липня. По отримані роботи, ми будемо опрацьовувати її відразу.

[box type=”info” ]Всім, кого цікавить більше деталей чи якщо у Вас є уточнення – прохання писати на адресу r.buyak@sii.org.ua або ж дзвонити за телефоном – 0979092320 (Роксолана)[/box]

 

Перший матеріал в рамках проекту “Таке інше наше”. Журналіст-волонтер Маріанна Буяк та режисер-волонтер Ігор Дьорка. Робота – “Таке інше місто”