Monthly Archives: Серпень 2015
EYP, Луцьк, враження

« I can not. We can. United for Peace ». Саме під таким лозунгом проходила Національна Вибіркова Сесія Європейського Молодіжного Парламенту в затишному місті Луцьк з 11 по 15 серпня 2015 року. 146 учасників, 12 країн, 5 днів. Це коли кожного дня прокидаєшся повним натхнення, а засинаєш тільки-но переступивши поріг номеру готелю. Це коли ти виходиш із своєї зони комфорту, співаєш голосно пісні не дивлячись на засуджуючі погляди перехожих, вчишся довіряти людині, яку бачиш вперше, пишеш годинами резолюцію, адже не можеш підвести свій комітет.

11901011_1595801397353611_1565039689_o

Ми працювали за схемою справжнього Європарламенту: обговорювали проблеми, шукали відповідні факти та докази, розробляли рішення, склали документ і гідно його представили на Генеральній Асамблеї. Кожен мав змогу брати участь у дебатах, ставити питання та відповідати на питання інших комітетів, захищати свою команду, віддавати голоси. Це був зовсім новий рівень спілкування – спілкування дорослих, розумних, мотивованих людей.

11894753_1595801417353609_45975038_o

Окрім важкої роботи над нашими завданнями, ми звичайно багато танцювали, співали, посміхались, грали та відпочивалиJ На євро концерті молоді таланти представляли свої перфоманси, на євровілледжі європейські країни були представлені нами за допомогою національної їжі, вбрань і танців, на хіпі-вечірці ми перетворились на справжніх хіпі. Ми танцювали заради перемоги у танцювальному конкурсі і вибороли її, демонструючи свій переможний танець прямо у Волинській Облдержадміністрації у офіційному вбранні. Чи могла б я раніше подумати, що коли-небудь зроблю це? Відповідь зрозуміла.

11873244_1595801420686942_656397268_o

Але найголовніше це те, що я зустріла неймовірних людей. Найталановитіші представники української молоді, у яких очі палають від енергії всередині них, які володіють академічною англійською мовою, чиї ідеї заслуговують бути почутими та використаними. Це – наше майбутнє і мені хочеться вірити, що українська молодь буде брати приклад з таких талантів. А все тому, що « Я не можу, але МИ можемо, заради МИРУ ».

Марія Тітова

Там, де злагода, там є життя або Історія однієї сім`ї та операція Вісла

Кажуть, чоловік має посадити дерево, збудувати будинок та виховати сина. Все це і навіть значно більше зробив у своєму житті дрогобичанин Йосиф Костянтинович Теребецький: і будинок збудував, і сад посадив, і виховав обох дітей, щоправда, доньок – Олю та Лілю, але найголовніше – зумів пережити переселення з польської сторони на українську під час операції «Вісла», зумів знайти себе в Україні і зробити тут багато добрих справ.

…1947 рік. Малий і босоногий, він, разом з батьками, сестрами та нажитим майном, їхав з села Завадка (Польща) до села Кузова Тернопільської області. Це не був поодинокий випадок. Згодом історики назвали це явище операцією «Вісла».

Вже біля тридцяти років Йосиф Костянтинович Теребецький живе в Дрогобичі, хоча місцем його народження та першого проживання є Польща. Село, в якому він прожив майже шість років свого дитинства – до початку польсько-української операції – було населено порівну поляками та українцями. «Ми дружно жили. Українське свято, польське свято – ходили один до одного в гості. В селах було дуже приємне спілкування», – згадує пан Йосиф.
1 (3) (2)

Восени 1947 року вся сім`я переїхала у Тернопільську область, але, як тільки селами поширилася інформація, що можна повертатися назад –  у Польщу, сім`я Теребецьких рушила в дорогу. Їхали вони довгих два тижні всією сім`єю: твоє доньок, малий Йосиф, мама та тато, а поруч пересувалася домашня худоба – корова, баран, вівці та три коні, які постійно допомагали перевозити все нажите чесним трудом. Пили молоко, яке отримували від домашньої худоби, дорогою зупинялися і мололи зерна – те і їли…

Дорослі спали на возі, який перелаштували на тимчасове шатро для сну та перепочинку. Дітей забирали на ніч місцеві українські жителі. Так запам`яталися перші взаємини на території України: «Люди були дуже чудові. І переночувати давали, і дітей нагодовували. Вони самі виходили і забирали дітей, чуйні були…»

Їхало разом з ними ще кілька родин. Як згадує пан Йосиф: «І колеса ламалися, і треба було щось допомогти… Різне траплялося». Але тільки-но люди добралися до Самбора, як надійшла нова інформація: кордон закритий, повернення неможливе.

Під час дороги померла мама, тому голова сім`ї разом з чотирма малими дітьми мусів далі шукати постійного житла в Україні. Залишилася сім`я у селі Чуква Самбірського району. Через два роки, у 1950 році, батько Йосифа дізнається, що в Бориславі з’явилася робота, бо – в той самий час – поляків з Борислава переселили на територію Польщі.  Діти сім`ї ходили в бориславські школи. Як згадує Йосиф Костянтинович – «Закінчив сім класів школи, а потім пішов виконувати різну фізичну роботу. Згодом пішов працювати маляром. Тоді в Дрогобичі будували швейну фабрику, там ходив вікна фарбувати,білити… У 20 років пішов вчитися на електрика в Бориславському училищі. Вчився три місяці, а потім проходив три місяці практику в Маріуполі». Після цього пан Йосиф ще працював на різних роботах, а у свої 28 років опинився на бориславському фарфоровому заводі. Працював там 25 років – електриком.

Самостійно вивчився фарбувати і штукатурити кімнати,тому після роботи підпрацьовував як маляр-штукатур. Коли оженився, встигав працювати у Бориславі, підпрацьовувати і будувати будинок у Дрогобичі. Працював щоденно більше дванадцяти годин. Не пропустив жодного дня. За три роки зумів збудувати будинок. Потім посадив сад. Разом з дружиною Іриною виховав двох доньок. Вони пов’язали своє життя  медициною. Зараз виховує внука і внучку.

1 (2) (2)

Питаю: «В  чому секрет Вашого життя?», відповідає, що зрозумів просту річ: «Там, де злагода, там є життя».

Часто можна застати пана Йосифа за догляданням свого городу та господарства. Щонеділі обходить він свої улюблені рослини та дерева і дивиться, чи все гаразд. І коли хочу дізнатися про те, що любить в житті робити найбільше, усміхається і каже: «Працювати. З людьми спілкуватися. Я весь час з людьми. Біля людей».

Важко оминути питання: «А що для Вас Україна?», бо людина, яка вимушено змінила своє місце проживання, певно, замислювалася над цим питанням. Пан Йосиф, не вагаючись, каже: «А Україна – то все рідне: рідна хата, рідні люди, а головне – мова. За неї треба боротися».

 

Марта Приріз, волонтер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”