Monthly Archives: Червень 2015
Футбольний турнір у Львові “Гол за майбутнє!”

Спортивні змагання з міні-футболу «ГОл за майбутнє!» серед громадських і благодійних організацій, представників бізнесу, а також органів влади міста Львова, проводяться з метою популяризації активного способу життя, підвищення ролі фізичної культури та спорту, організації активного відпочинку та налагодження контакту між представниками цивільного та публічного секторів.

Завданням змагань є залучення спільними зусиллями зареєстрованих команд, коштів на благоустрій дитячого майданчика, за адресою Одеська,18

Футбольний турнір у Львові «ГОл за майбутнє!» відбувається під керівництвом ГО «Інститут Суспільних Ініціатив» за сприяння Управління молоді, сім’ї та спорту Львівської міської ради.

Місто проведення – Львів, вул. Генерала Чупринки, 130.

Змагання проводяться на полях спортивного комплексу «Електрон» http://flc.electron.ua/sport  у період з 25 по 26 липня 2015 року відповідно до сітки турніру.

 

Реєстрація

Реєстраційний внесок команди,  що представляє громадську, благодійну організацію чи орган влади – 500 грн. Реєстраційний внесок команди,  що представляє бізнес-структуру – 2000 грн.

Оплата участі у турнірі відбувається зручним для кожної команди способом.

Склад команди – до 9 людей. Капітан команди або відповідальна особа робить реєстрацію електронним способом за наступною формою:

або посиланням – : http://goo.gl/forms/51HPAA9M2R

Організатори зобовязуються публічно на сайті та за допомогою медіа прозвітувати за кошти з турніру.

Якщо Ви не представляєте жодну організацію, але хочете долучитись до реконструкції майданчика – дзвоніть за телефоном 097 777 13 15 (Віктор)!

[box type=”download” ]Положення про турнір доступне за посиланням [/box]

Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року: спроба об’єктивної оцінки

Амплітуда оцінок Акту 30 червня 1941 року – від панегіричних до погромницьких – змушує до подолання усталених стереотипів, спекуляцій та пересмикувань ворожих один одному таборів.

«Ми планували іншу політику в Східній Європі. Ми планували відновити незалежність балтійських держав і створити самостійну Україну. Але перед загрозою війни проти СРСР найвищий провід нашої партії скасував ці плани». Так казав др. Шютте (заступник д-ра Бруно Кляйсташефа відділу східної політики при нацистській партії) полковникові Казисові Шкірпі, прем’єрові незалежного литовського уряду (“Lithuanian Bulletin”. Vol. VI, Nos 8-10, 1948. C. 9). Де тут геббельсівська пропаганда, а де дійсні наміри нацистських зверхників, сказати складно, а з огляду на відсутність документальної бази, знищеної або перекрученої, – і неможливо.

Sam_ukr

Сьогодні планування німецької східної політики напередодні війни 1941 року докладно висвітлено в мемуарній і аналітичній літературі. Були три «лінії» німецької східної політики: 1) ставка Розенберга на розчленування Росії і створення напівсуверенних держав із забезпеченням впливів Німеччини на політику й економіку цих країн; 2) ставка деяких кіл Вермахту на «єдину й неподільну Росію» як майбутнього союзника Німеччини; 3) ставка Гітлера та його найближчих соратників (Борман, Герінг, Гімлер) на перетворення здобутих на Сході територій у німецькі колонії. Перемогла, звісно, третя «лінія».

Гітлер почав війну проти СРСР, не проголошуючи жодної політичної програми. Його прокламація від 22 червня 1941 року згадувала лише про визволення від більшовиків, свободу релігії, праці та інші положення, які політично ні до чого не зобов’язували. Тим часом дві події стали пробним каменем для здійснення німецької політики на Сході – проголошення відновлення литовської й української держав і створення тимчасових урядів відновлених держав. В обох випадках ініціаторами проголошення були підпільні організації. У Литві організатором проголошення був «Фронт литовських активістів», що закликав литовський народ до повстання й уже 23 червня сформував тимчасовий уряд на чолі з Казисом Шкірпом (останнім послом Литовської республіки в Німеччині).

В обох випадках німці зреагували на акти проголошення згідно з політичною програмою, яку вони мали для Східної Європи і яку в той час виконували. У рамках німецької окупаційної політики, яка бачила Схід новим колонізаційним простором для німецького Райху, кожен акт самостійного вияву волі східноєвропейських народів a priori вважався ворожим нацистському політичному проводу і вів за собою репресії каральних органів. Не дивно тому, що німці унеможливили діяльність обох новоутворених органів та інтернували їхніх прем’єрів. Коли переговори про відкликання акту не дали результатів, їх ініціаторів ув’язнили й посадили в концентраційні табори.

gazeta-akt-30-06-1941_cr

Ранком 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини Вермахту. Цього дня сюди прибув український батальйон “Нахтігаль“, який очолював сотник Роман Шухевич (військова одиниця у складі одного куреня [три сотні, 330 воїнів], утвореного у складі німецької армії напередодні війни. Складався він переважно з членів ОУН та його симпатиків і мав назву Дружини Українських Націоналістів [ДУН]), а за кілька годин – Львівська похідна група чисельністю 15 осіб на чолі з Ярославом Стецьком. Група зупинилася на площі біля собору св. Юра, де на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Прибулі роздали термінові доручення: скликати Національні збори, у яких брала б участь українська інтелігенція міста; створити міську управу Львова; створити міліцію та взяти під свій контроль місто для забезпечення порядку і безпеки громадян; захопити радіостанцію (за допомогою батальйону  “Нахтіґаль”). Розгорталося виконання ще травневих (1941) інструкцій Проводу ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», серед них: «ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу; Наше завдання: власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни…; Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзниківОсновною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборности України та дійсно позитивне відношення до української державності; Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державності, тоді наша визвольна боротьба увійшло б у новий період»; На звільнених частинах української земліОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним; Мандат на проголошення української державності та встановлення влади дає нам довголітня визвольна боротьба, підняття повстання, державно-творча ініціатива та практична сила; ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становищеБудування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе; Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями і які мають довір’я у народі; Якщо б на Україні створився центральний державний уряд, організований іншими державними силами, і стояв на платформі повної суверенності й соборності України, тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядковується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею територіях; ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе нищити, без огляду на те, хто це робить; Кожна установа, що отримала би владу в Україні від чужоземних чинників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави і не може представляти України як суверенної держави».

Ярослав Стецько зустрівся із митрополитом Андреєм Шептицьким, який благословив проголошення акта, відрядивши на збори свого заступника Йосипа Сліпого. У львівській ратуші, куди прийшов після зустрічі з митрополитом, Стецько нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови. Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир “Нахтіґалю”.

Нахтіґаль на вулицях Львовa

Ярослав Старух у приміщенні «Просвіти» на площі Ринок уже проводив збори, щоб негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, і тут же Стецько, як майбутній голова Державного правління, прийняв присягу від кандидата на Голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості. Знадвечора у приміщенні “Просвіти” зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Деякі члени ОУН висловлювали думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але Ярослав Стецько, Іван Равлик, отець Йосип Сліпий та Василь Кук були прихильниками негайного проголошення Акта.

Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник “Нахтіґалю”, капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.

Під час засідання трапився інцидент. Про події у “Просвіті” випадково дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення “Просвіти” він, а також майор фон Айкерн прийшли, коли вже йшли збори і зупинити їх він не зміг. Про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Стецько запросив Коха до президії як гостя, акцентуючи перед зборами на слові “гість“. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору – працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. Видно було, що і скликання Народних Зборів, і проголошення Акту відновлення Української Держави було для німців неприємною несподіванкою. Усі присутні в залі з його виступу зрозуміли, що ставлення німецького уряду до української державності буде негативне, але мовчали. Проігнорувавши виступ Коха, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкону “Просвіти” перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн “Не пора, не пора…“. Ганс Кох різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, зауваживши, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Кох негайно пішов повідомляти командування.

Нахтіґаль у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька. Експерти доводять належність рукопису “Мій життєпис” Я. Стецькові. Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам’ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи – фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук совєтських військ, а потім – до спеціальних органів. Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві. Документ іменується: “Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р.”

Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства “Просвіта” у Львові великі збори українців (“західних областей України” – закреслено), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви) Організації Українських Націоналістів.

Збори пройшли серед небувалого одушевлення.

Збори відчинив урочисто (“урочисто” дописано) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова “Степана Бандери”) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше – проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.

Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі – до часу створення (Дописано рукою Стецька: “З волі Українського Народу”) Центральних областей у Києві.

Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.

Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства – привіт провідникові ОУН Степанові Бандері.

Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виділено великими літерами).

Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії,

Привіт Митрополитові Андрєєві, й

Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено “полковник” і дописано “старшина”) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: “великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА”). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: “і “Не пора.. .”).

Далі рукою Стецька дописано: “Провірив. З Українських Національних Зборів“. [ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 4] І підпис Стецька.

bab3ab8183

Акт про відновлення Української Держави (30 червня 1941 p.)

УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД Львів, дня ЗО черв. 1941 ч.: 1/41 год. 21 Рішення ч. І. Національних зборів українців

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

  1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

  1. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.
  2. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!

(ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО — вр.)

Провідник Національних Зборів

Виготовлено в трьох оригінальних примірниках

печатка

Оригінал. Машинопис.

(Джерело: ЦДАВОВУ: Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 3)

gazeta-akt

Зробимо тут короткий відступ і звернемося до доволі своєрідної характеристики й оцінки “Акту 30 червня“, поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті “Чому я згадав про “Акт 30 червня”?”, надрукованій в зарубіжній газеті “Новий шлях” в грудні 1982 року. І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи “Акт 30 червня 1941-го“, не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була “подією позитивною“, бо “показала живучість ідеї української державності“, а водночас в ній “існують поважні ідеї“. [Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941 – 1953. Мюнхен, 1993. С 163.] Справа в тому, що “Акт” мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає “прикрим моментом” всього “Акту 30 червня“. І ось чому: “… насувається порівняння з усіма іншими… актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і “творити новий лад”. Співпраця з центральними державами після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав – Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. “Акт 30-го червня” був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького – бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червня, які “творили” українську державу?!” І. Кедрин вказує і на наступний “прикрий момент”: “Акт проголошення” був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією…”. Зрештою, автор підсумовує: “Нема чого прославляти “Акт 30 червня”, наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки “Акт 30-го червня” засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного принципу, що кожний має право висловлювати свої суб’єктивні погляди? Прихильники, однодумці і величники “Акту 30-го червня” стягнули його з п’єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має”. Звісно, існують полярні оцінки значення Акту чи події (так, якщо один із бойовиків ОУН (б) у ті дні назвав його «сміховартим державним будівництвом», то деякі сучасні дослідники акцентують на його доленосності). Але слід сказати, що «Акт 30-го червня» як словесний вираз відновлення, а не проголошення Української державності мав продемонструвати його зв’язок (тяглість) із усією попередньою національно-визвольною боротьбою, але вже сама спроба апеляції до протекторату, хоч би й фантомного, Райху (обґрунтованого навіть як прийом використання німців у своїх цілях) кидала тінь на Акт і давала змогу не дуже, м’яко кажучи, сумлінним історикам тлумачити його не дуже, м’яко кажучи, обізнаним читачам мало не як колабораційний маніфест. Шведський журналіст Арвід Фредборг, який під час війни 19411943 pp. жив у Берліні, видав у 1943 р. книжку «Поза сталевим муром» [Fredborg A. Bakom stalvallen: Som svensk korrespondent. — Berlin, 1941-1943. – Stockholm, 1943. – 448 p.], де описує події, що відбувалися у тилах німецької армії, яка воювала на совєтському фронті. Він підкреслює, що проголошення державної незалежності України у Львові стало головною причиною краху всієї німецької політики в Україні, а це, у свою чергу, вплинуло на хід війни із совєтською армією, що врешті призвело до повної поразки німців. Нацисти, пише він, виступаючи проти Акту 30 червня, арештовуючи українських націоналістів, відкрили свої колоніальні наміри щодо України. На початку війни німецькій військовій пропаганді вдалось обіцянками про відновлення української державності, створення національної армії позитивно впливати на червоноармійців, і вони сотнями тисяч утікали з Червоної Армії у надії попасти до своєї рідної армії. Вороже ж ставлення німців до Акту відновлення української державності відкрило всім очі на справжні наміри німців, і Україна з можливого союзника стала її ворогом. Українські націоналісти, стверджує Арвід Фредборг, Актом 30 червня перекреслили гітлерівські плани виступати перед поневоленими більшовицькою Москвою народами у ролі «визволителів» і водночас готуючи їм ще жахливішу нову неволю. Американський журналіст Вільям Генрі Чемберлін про Акт 30 червня висловився так [Chamberlin W. H. The Ukraine: A Submerged Nation. — New York, 1944.]: «…проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перетворити Україну на колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні плани на самому початку їхнього походу у Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи». Англійський дослідник Стюарт-Сміт, коментуючи Акт 30 червня, наголошує, що лише божевіллям нацизму можна пояснити заборону українського уряду у Львові та арешт його голови Ярослава Стецька. Цим німці відштовхували від себе 40 мільйонів українців [Stewart-Smith D. G. The Defeat of Communism. – London, 1964].

Василь Кук розглядав Акт як реалізацію нової революційної концепції визволення України, прийнятої на Другому Великому Зборі ОУН, що відбувся в м. Кракові у квітні 1941 р. У політичних постановах Збору стверджувалось: «Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного націоналістичного руху […]»; «Тільки вповні суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил […]»; «СРСР — це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою й руїни […]»; «Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ державу […]»; «ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР і підтримують створення незалежної Української Суверенної Соборної Держави». На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української Держави, у чому сумнівів майже не було, планувалось: 1) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке; 2) розкрити фальшивість німецької політики так званого «визволення від большевиків», не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема, економічні; 3) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настроїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» у боротьбі за визволення з більшовицької неволі.

До складу Державного правління, створеного 30 червня 1941 року, ввійшли не тільки представники ОУН (11 осібЯ. Стецько, Р. Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебедь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Храпливий, решта – безпартійні. Першим заступником Голови Українського державного правління став Мар’ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. ОУН, таким чином, задекларувала прагнення до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція матеріалізувалася в надпартійній Українській Головній Визвольній Раді.

30 червня 1941 року. Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності

2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується – це  мандат від українського народу. Розв’язка наступила 5 липня – інформація дійшла до Гітлера. Гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів по справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна  слідча комісія. Наступними днями арештовано В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького. Слідча комісія допитувала також німців Г. Коха, фон Айкерна та інших, хто мав контролювати дії українців. (див: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/06/30/44396/).

Отже, 5 липня 1941 року гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:

Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. — О. У. 25 листопада 1941. — Команда — Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.

«Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів».

Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ

«Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації».

Січень 1942 р., повідомлення ч. 9

«В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні».

Повідомлення ч. 10, 3.07.1942 р.

“У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: «Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!»

Повідомлення ч. 26, 23 жовтня 1942 р.

«Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України».

Цей документ згодом відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі і був покладений в основу визнання ОУН-УПА воюючою стороною.

17 липня 1941 року відбулась велика політична нарада у головній квартирі фюрера. На цій нараді вирішено відокремити Галичину і приєднати її до т. зв. Генеральної Губернії та відокремити т. зв. Трансністрію (землі між Бугом і Дністром) з Одесою й передати її румунським союзникам. На ультимативну вимогу Герінга райхскомісаром України призначено гауляйтера Східної Пруссії Еріка Коха, одного з найбільш брутальних нацистських провідників. Усі протести Розенберга не мали жодного успіху; його задобрювали запевненнями, що ці заходи мають провізоричний характер, або цинічними зауваженнями Гітлера, що Кох і так підлягатиме Розенбергові й виконуватиме його доручення. Тим часом Кох і не думав про підлеглість Розенбергові.

Приєднання Галичини до Генеральної губернії проголошено 1 серпня 1941 року, а 1 вересня почав уже діяти Райхскомісаріат Україна з Кохом на чолі. Факт, що цей «райхскомісаріат» підлягав німецькому міністерству для східних окупованих областей, свідчив про те, що Україна відійшла до внутрішніх проблем Німеччини (райхскомісаріати в Норвегії та Голландії підлягали міністерству закордонних справ).

Як німці уявляли собі свою роль в Україні та інших окупованих областях, найкраще свідчать документи «12 заповідей поведінки німців на Сході і трактування росіян» (під «росіянами» розуміли також білорусів і українців).

У інструкції Коха, що він її розіслав генеральним комісарам і гебітскомісарам у липня 1943 року, сказано: «В Україні мусить бути створений великий колонізаційний простір для німців, чого, між іншим, не осягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба зараховувати до Європи. Це історична брехня, що Україна була будь-коли Європейським фактором». Ці слова, як і недвозначно артикульовану за ними позицію, можна без застережень назвати епітафією як спробам творення згаданого «колонізаційного простору» на українських теренах, так і – ширше – воєнному успіху нацистського наступу після 1941 року.

Тарас Альберда

Шукаємо учасників для проекту Keys to Employability

Час та місце проведення: 7-16 вересня 2015 , Єреван (Вірменія)

Крайній термін подання заявки: 7 липня 2015 року (включно)

Ідея проекту: Захід для 29 молодих людей з Європи, під час якого будуть застосовуватись методи неформальної освіти, рольові ігри, обговорення в малих групах та пленарних, мозковий штурм, дискусії та інших. Основна тема заходу – дослідження та аналіз молодіжного безробіття

[box type=”info” ]

Ми шукаємо 3 учасників, які активно займаються та цікавляться тематикою вирішення проблем безробіття.

[/box]

Шукаємо учасників та чекаємо на Ваші заявки, якщо Ви:

  • молода людина віком від 18 до 35 років
  • володієте англійською мовою на рівні достатньому для вільного спілкування та розуміння
  • зацікавлені в культурному обміні (вірменській та інших культурах)
  • зможете гідно представити Українську культуру та нашу організацію
  • після завершення проекту, готові написати звіт про участь в заході та долучатись до заходів нашої організації

Відбір учасників буде відбуватись на основі аплікаційної форми та мотивації. Відібрані учасники можуть бути запрошені на коротке інтерв’ю (по телефону чи Skype). Організаційна робота по підготовці до заходу буде вестись в соціальній мережі “Facebook”.  Лише відібраним та тим хто потрапив до списку очікування, буде 10 липня повідомлено про статус їх заявки.

Фінансові умови

[box type=”success” ]

Проект у Вірменії профінансований програмою «Ерасмус+». Організатори забезпечують проживання в готелі, 3-разове харчування, соціальну та академічну програми. Витрати на дорогу від вашого місця проживання до Вірменії і назад будуть відшкодовані по квоті для України (максимально 275 євро) за умови пред’явлення всіх оригінальних квитків. Вартість білетів понад 275 євро відшкодовується за рахунок учасника! Білети слід буде купити до 20 липня!

  • Слід заповнити онлайн заявку, що доступна тут 
  • Надіслати актуальне CV та мотиваційний лист (до 5-6 речень українською мовою, що пояснює чому ми маємо обрати саме Вас) з темою Keys to Employability лише(!!!) за адресою projects@sii.org.ua)
  • Щоденна програма: Завантажити
  • Офіційний кол на учасників: Завантажити

[/box]

 

Gamarjoba, Georgia!

Ну ось ми і повернулись із сонячної і такої привітної Грузії,- країни відкритих людей, смачної кухні та неймовірного колориту. З 23 травня по 3 червня ми брали участь у тренінгу “Youth takes stage in Caucasus”, що об’єднав 30 учасників з семи різних країн. Дванадцять днів пролетіли як один, адже сумувати нам не доводилось. Почалась наша мандрівка із львівського рідного аеропорту, звідки ми із невеликою зупинкою у Стамбулі дістались до Тбілісі. Нас четверо – Віктор, Назар, Надія та Мар’яна, двоє хлопців, двоє дівчат, усі заряджені оптимізмом та спраглі до нових вражень, знайомств та активної роботи.

Столиця Грузії зустріла нас дуже привітно і ми були раді цьому знайомству. У Тбілісі дуже затишно та комфортно, як удома – вузькі вулички з численними кафе та вуличними музикантами часом дуже нагадували рідний Львів. Звісно два дні – дуже малий термін, щоб сповна насолодитись атмосферою цього чудового грузинського міста, але ці два дні у Тбілісі вилились у суцільний потік вражень від нових знайомств з цікавими людьми, чудової архітектури, унікальної  культури на межі Сходу та Заходу.

Після такої емоційної підзарядки, настав час далі вирушати у дорогу. Попереду – ще більше цікавого, міжнародний тренінг, заради якого ми приїхали до Грузії. Нас зустріли у офісі молодіжної організації DRONI, яка разом з британською компанією Gloucester Theater Company організувала наш проект. Після швидкого знайомства ми відправились у напрямку чорноморського узбережжя, до Кобулеті.

11270273_441917645990082_3219723583458205285_o

На нас чекала насичена програма тренінгу, що був присвячений театру, як інструменту роботи з молоддю. Наступний тиждень ми разом вивчали акторську майстерність, техніки роботи з голосом та тілом, розвивали навики імпровізації. Ми вчились через творчість виражати себе, керувати емоціями, працювати в команді. Серед учасників тренінгу були молодіжні працівники, актори, працівники центрів розвитку дітей та молоді, громадські активісти з 7 різних країн: Грузії, України, Вірменії, Литви, Великобританії, Туреччини, Польщі. Кожен день починався з розминки на березі моря, що заряджала енергією до самого вечора.

Кульмінацією нашої копіткої роботи впродовж тижня стала театральна постановка у центрі Батумі, де ми, в рамках Фестивалю вуличної музики, показували давньогрецьку п’єсу “Антигона”. Для когось це був перший досвід виступу на сцені, для когось – звична справа, але всі однозначно отримали задоволення від можливості презентувати результати роботи нашої мультинаціональної команди перед публікою.

За сім днів, проведених у Кобулеті ми стали справді дружньою командою, усі дуже різні, однак зі спільними цілями та інтересами. Такі тренінги, як цей, об’єднують людей, дають можливість поділитись власним досвідом та ідеями, розвинути власні навики. Сподіваємось, що наша спільна міжнародна робота принесе свої плоди у вигляді нових проектів та ініціатив, а театр стане нашим потужним інструментом для розвитку молоді.

11393317_439544046227442_4339393580709270881_o

Звичайно, ми усі в захваті від Грузії та грузинів, а  вражень, які ми тут отримали без сумніву вистачить ще надовго. Didi madloba!

Віктор Петров, лідер ГО “Інститут Суспільних Ініціатив”

Конференція: Глобалізація. Розвиток та перспективи

posterКонференція: Глобалізація. Розвиток та перспективи

Дедлайн – 15 ВЕРЕСНЯ 2015 року

Мови  – українська, російська, польська, німецька, англійська

Форма участі – заочна

Опис

Термін «глобалізація» (від англ. «Globe» – Земна куля) доволі новий, але впродовж останніх десятиліть міцно укріпився в науковій та політичній літературі. Про інтернаціоналізацію капіталу в XVI – XVII ст. як про створення «світової економіки» навколо кількох центрів становлення європейського капіталізму (Генуя, Голландія, Англія) писав уже французький історик Ф. Бродель. Після «нафтових шоків» 1973 та 1979 рр. та краху соціалістичної системи ця інтернаціоналізація набула якісно нових вимірів. Сам термін вийшов з-під пера Т. Левітта в статті, опублікованій у «Harvard Business Review» в 1983 році, на позначення феномену злиття ринків окремих продуктів, виготовлених великими транснаціональними корпораціями (ТНК). Інновації та нові технології зливаються в єдиний комплекс технічних знань, «технологічних макросистем» у сферах зв’язку, транспорту, виробництва, Інтернету, перетворюючи жителів планети на мешканців «глобального села» (канадський учений М. Маклюен запропонував цей термін ще в 1962 році). Утім, глобалізація не завершується винайденням глобальних технологій чи появою глобальних корпорацій. Розвиток цього процесу передбачає проходження його нормативних установок через суспільну свідомість. Зясуванню історичних передумов, викликів, перспектив та стратегій розвитку нового, глобального світу ХХІ століття, власне, присвячена наша конференція.         

До участі в конференції запрошуються студенти, аспіранти, вчені, науковці, а також дипломовані фахівці та експерти з таких дисциплін як: філософія; історія; історія політичних і правових учень; економіка; політологія та теорія геополітики; культурологія; правознавство; міжнародне публічне право (дипломатичне право і консульське право; міжнародне гуманітарне право; міжнародне морське право; міжнародне кримінальне право; право міжнародної безпеки; право міжнародних договорів; право міжнародних організацій); теорія і практика прийняття управлінських рішень (моделювання ситуацій); соціологія, тощо.

За підсумками конференції буде видано збірник. Учасники (на їхню вимогу) забезпечуються електронними сертифікатами.

В рамках конференції оголошується конкурс кращої роботи. Переможець отримує грошову винагороду у розмірі 100 євро.

Заявка

Обсяг статті становить 3-5 сторінок. До конкурсної роботи автор додає коротку (50-100 слів) біографічну довідку про себе у довільній формі. Біографічна довідка мусить включати адресу на яку автор хоче отримати примірник збірника.

Друкований збірник робіт буде розіслано до 30 вересня.

Заявка оформлюється за формою: Прізвище_назва статті, Прізвище_біографія, Прізвище_квитанція.

Повна заявка повинна буде надіслана до 15 вересня на адресу conference@sii.org.ua з зазначенням в темі листа: Прізвище_конференція.

Приклад форматування статті доступний тут 

Вимоги до статті

Вартість

Вартість участі в конференції – 150 грн., що включає в себе примірник конференції, його пересилку поштою, а також редакційні витрати.

Інформація про шляхи оплати внеску за участь у конференції доступна за посиланням тут

Оплата

Після здійснення оплати учасник разом із короткою біографічною довідкою та статтею надсилає відскановану квитанцію про оплату або ж, у разі здійснення електронного переказу, його скріншот.  Про одержання матеріалів для участі у конференції Оргкомітет обов’язково надішле підтвердження.

У випадку питань просимо звернутись до Оргкомітету.

Контакти організаційного комітету

Громадська організація «Інститут суспільних ініціатив»

Телефон: 093 347 30 79 – Альберда Тарас Григорович

Електронна пошта: conference@sii.org.uaposterConference “Globalization. Development and Perspectives”

Deadline – SEPTEMBER 15th, 2015

Languages – Ukrainian, Russian, Polish, German, English

Participation form – distant

Description

The term “globalization” (from the English word «Globe») is quite new, but in recent decades it has firmly strengthened in scientific and political literature. French historian F. Braudel wrote about the internationalization of capital in the XVI – XVII century as the creation of a “global economy” around  several centers of European capitalism (Genoa, Netherlands, England). After the “oil shocks” in 1973 and 1979 and the collapse of the socialist system, this internationalization has acquired qualitatively new measurements. The term came from the pen of T. Levitt in an article published in «Harvard Business Review» in 1983, to describe the phenomenon of merging of the markets of certain products manufactured by large transnational corporations (TNCs). Innovations and new technologies merge into a single set of technical knowledge, “macrosystem’s technology” in the areas of communication, transportation, manufacturing, Internet, transforming the inhabitants of the world in the population of a “global village” (Canadian scientist McLuhan proposed this term in 1962). However, globalization is not completed with the discovery of global technologies or the emergence of global corporations. The development of this process involves passing it through the normative settings of a public consciousness. Our conference, in fact, is dedicated to figuring out the historical background, challenges, prospects and strategies for the development of a new, global world of XXI century.

Conference invites students, graduate students, researchers, scientists and qualified professionals and experts from disciplines such as philosophy, history, history of political and legal studies, economics, political science and theory of geopolitics, cultural studies, law, public international law (diplomatic and consular law, international humanitarian law, international maritime law, international criminal law, law of international security, law of treaties, law of international organizations), theory and practice management decisions (simulations); sociology, etc.

Following the conference, booklet of papers will be published. Participants (upon request) will be provided with electronic certificates.

Within the conference, Society Initiatives Institute, announces the competition for best work. The winner receives a cash prize of 100 euros.

Costs

Cost of participation in the conference is 20 euros. It includes a copy of printed booklet of the conference, its distribution to the author and editorial costs.

Information about ways of payment of the fee for participation in the conference are available here

Payment

After the payment is done, participant should send scanned receipt of payment (or in the case of electronic transfer a screenshot), together with the short biographical information and article. Upon receiving all the required documents, the Organizing Committee will provide confirmation of receiving all relevant documents.

Application

The paper length is 3-5 pages. Authors are also asked to provide a brief (50-100 words) biographical information about themselves (in free form). Biographical information should include address, to which author desires to receive his printed version of the booklet.

Printed version will be distributed by 30th of September.

Applications has to be made in the form: Surname_articlename, Surname_biography, Surname_receipt.

Complete applications must be sent before 15th of September to the conference@sii.org.ua with the name of subject line: Surname_conference.

Example of required format of the article is available here 

Details

In case of any questions, please contact the Organizing Committee.

Contacts of the Organizing Committee

NGO “Society Initiatives Institute”

Tel: +38 093 347 30 79 – Alberda Taras

Email: conference@sii.org.ua

 

 

Симуляційна гра “Евакуація з Планети Земля”

(поєднує елементи дебатів, тренінгу, квесту, хакатонів, інтриги на кшатлт “Мафії” та багато іншого).
11350094_401490910037957_664108873_n

[box type=”info” ]

Час 26-27 червня.
Місто проведення: Львів

[/box]

 [divider]
участь безкоштовна, реєстрація обов”язкова https://goo.gl/p0e29C
дрес код – офіційний
найактивнішим учасникам – призи у сфері саморозвитку
  [divider]
Тут спільноти в соцмережах.
Зустріч у ФБ:
 [divider]
Для детальнішого уявлення, формат схожий на моделювання (наприклад моделювання Парламенту чи моделі ООН), ділові та оргдіяльнісні ігри, але має відмінності.
Для прикладу, в діловій грі, учасники діляться на рівні команди. У симуляції – спосіб формування та інші характеристики команд, значною мірою залежать від самих гравців.
Присутні особисті ролі, тобто кожен гравець грає ще й сам по собі.

[box type=”info” ]

Сюжет тема гри:
Новітні наукові дослідження винесли планеті Земля невтішний вирок – через півстоліття, планета стане не придатною для проживання та буде повністю знищена..
У руках науковців та політиків – доля людства, яке потрібно рятувати від неминучої загибелі.
В ігровій формі базово зачіпатимуться глобальні проблеми:
– виклики демократії в умовах кризи
– енергетика та екологія, вичерпність ресурсів
– толерантність та рівність як цінності
– геополітика та формування “Світового уряду”
– відкритий доступ до інформації та маніпуляція через ЗМІ
– значимість релігії та ін.

[/box]

 [divider]
Група найактивніших гравців, матимуть змогу пройти коучинг по управлінню проектами, фандрайзингу та PR-роботі, для створення команди та втілення власного суспільного проекту.
[box type=”info” ]Контактний телефон (097) 945 00 05[/box]

Таке інше наше. Євреї в Дрогобичі

матеріал проекту “Таке інше наше”

 

Місто панських володінь, розкішних каштанів, найкращої солі в Європі та місто-химера, яке оживає на сторінках книг Бруно Шульца. Окрім того, Дрогобич завжди був національно багатим – в місті проживали поляки, євреї, росіяни  та українці. В 1929 році в Дрогобичі налічувалось 32 тисячі жителів, 12 тисяч з яких були євреї. Також на території Дрогобича в період між Першою та  Другою Світовими війнами існувало 17 синагог. Дослідивши архівні матеріали єврейської спільноти , можу з впевненістю сказати, що Дрогобич завжди був єврейським місто і саме єврейська культура залишила свій слід  в історії, культурі  та архітектурі нашого міста.

11304060_1013729218645862_1343199017_n

Одним з найвідоміших дрогобицьких євреїв був Бруно Шульц (1892-1942). Цей видатний письменник та художник був убитий гестапівцем Ґюнтером 19 листопада 1942 року.

На даний момент в Дрогобичі налічується близько 150 євреїв. Також в Дрогобичі збереглась синагога, яка була збудована в 1865 році та  в якій зараз проводиться реставрація. Зараз дрогобицька община євреїв молиться в приміщенні одного з благодійних фондів  міста по вулиці Юрія Дрогобича.   Головою єврейської общини у Дрогобичі є Йосип Карпін. Саме з ним я вирішила дослідити історію однієї єврейської сім’ї та її життєві перипетії. Батьки пана Йосипа були лікарями в Дрогобичі. Мама Майя Наумівна (1920–1997)  навчалась в українській школі в поблизу Кіровограда та закінчила її з медаллю, після школи вступила Харківський медичний інститут, була лікарем невропатологом, пройшла війну та отримала звання капітана. Під час війни була нейрохірургом та рятувала життя на фронті. Батько пана Йосипа,  Карпін Міхаель Мойсеєвич також був лікарем-рентгенологом. Закінчивши Станіславський медичний інститут Міхаеля Карпіна направляють в Дрогобицьку область. Міхаель Карпін був не тільки добрим лікарем, але й хорошим актором. Оселившись в Дрогобичі, він починає  активно займатись  театром. До слова,  з 1955 року в Дрогобичі діє народний театр «Супутник», а приблизно з 1962 року батько пана Йосипа приходить в  театр. Актори багато гастролюють містами та селами української РСР. Визначною, навіть неймовірною подією стало в 1968 році запрошення Дрогобицького  театру «Супутник» в Кремлівський театр  Москви з виставою «Любов на світанні», де Міхаель Карпін грав роль отця Юліана. Актори театру до останнього не могли повірити в свій успіх – театр з Дрогобича виступає на головній сцені Москви.

11637849_1013729205312530_712964915_n

Також Міхаель Карпін виконував ролі гуцула в виставі «Круте передгір’я», грав американського письменника Говарда  Меліка у виставі «Глибоке коріння» та ряд інших ролей. Пан Йосип згадує також і про свого дідуся- він також був лікарем-рентгенологом та мав військове звання полковника. Спочатку дідусь пана Йосипа навчався в релігійній школі Євшиві , та, закінчивши її,  мав стати рабином. Проте  молодий єврей кидає школу та вступає до  партії. Проходить війну у дивізії Блюхера. Для того, щоб не потрапити в ГУЛАГ (справа в НКВД на нього була вже відкрита) він за три дні  відправляється вдруге на війну. 42- річний дідусь пана Йосипа Мойсей Іосіфович проходить Другу світову війну- виконує обов»язки війського лікаря.

11637847_1013729258645858_1085889116_n

Попри приналежність до династії лікарів, мій співрозмовник – пан  Йосип обрав фах педагога – і працює вчителем російської літератури та мови в місцевій школі. Окрім того, викладає танці в ансамблі «Пролісок». Після смерті Мойсея Вайса в 2004 року Йосип Карпін стає  головою єврейської общини у  Дрогобичі.

Майже на завершення нашої розмови пан Йосип раптом згадує і свої дитячі роки – каже на його подвір’ї уживались та  приятелювали українці, поляки та євреї.  На свої свята українці приходили з колядою, а на єврейські свята всі разом пригощались єврейськими тістечками які називались «Хоменташ». Діти не знають умовностей цього світу, не ділять нікого на «своїх» і «чужих»- українському суспільству зараз бракує дитячої толерантності, резюмує пан Йосип.

Мар’яна Галишин

 

Довідка. Важливим для євреїв є святкування суботи,  тобто «Шабату»- цей день шанують та не виконують ніякої роботи. Головне свято іудаїзму – Песах. Він випадає на 15-й день місяця Нисан (березень – квітень) і триває 7 днів. У дні Песах забороняється їсти продукти, виготовлені з квашеного тіста. Все квашене тісто виносили з дому. Третє щорічне свято – Суккот (Кущі). Свято починається в п’ятнадцятий день Тишрей (вересень – жовтень) і триває тиждень. Воно збігається із завершенням збору урожаю винограду і виражає подяку Богові за рясні й щедрі дарунки.

Основним законом,  згідно якого живуть іудеї, є Тора. Тора містить у собі вчення Бога про себе самого, про мету творіння й про те, що його народ мусить бути покірним йому. Читання Тори — найважливіша частина служби в синагозі. Для звершення публічного богослужіння необхідна присутність не менше 10 євреїв чоловічої статі, які досягли релігійного повноліття 13- річного віку.

 

Шукаємо учасників для проекту YES!

YES – Youth 4 Environmental Sustainability 

Час та місце проведення: 17-24 серпня 2015 , Єреван (Вірменія)

Крайній термін подання заявки: 25 червня 2015 року (включно)

Ідея проекту: Захід для 22 молодих людей з 11 країн Європи, під час якого будуть застосовуватись методи неформальної освіти, рольові ігри, обговорення в малих групах та пленарних, мозковий штурм, дискусії та інших. Основна ціль заходу – екологія та сталий розвиток

[box type=”info” ]

Ми шукаємо 2 учасників, які активно займаються та цікавляться тематикою екології та сталого розвитку.

[/box]

Шукаємо учасників та чекаємо на Ваші заявки, якщо Ви:

  • молода людина віком від 18 до 35 років
  • володієте англійською мовою на рівні достатньому для вільного спілкування та розуміння
  • зацікавлені в культурному обміні (вірменській та інших культурах)
  • зможете гідно представити Українську культуру та нашу організацію
  • після завершення проекту, готові написати звіт про участь в заході та долучатись до заходів нашої організації

Відбір учасників буде відбуватись на основі аплікаційної форми та мотивації. Відібрані учасники можуть бути запрошені на коротке інтерв’ю (по телефону чи Skype). Організаційна робота по підготовці до заходу буде вестись в соціальній мережі “Facebook”.  Лише відібраним та тим хто потрапив до списку очікування, буде 27 червня повідомлено про статус їх заявки.

Фінансові умови

[box type=”success” ]

Проект у Вірменії профінансований програмою «Ерасмус+». Організатори забезпечують проживання в готелі, 3-разове харчування, соціальну та академічну програми. Витрати на дорогу від вашого місця проживання до Вірменії і назад будуть відшкодовані по квоті для України (максимально 275 євро) за умови пред’явлення всіх оригінальних квитків. Вартість білетів понад 275 євро відшкодовується за рахунок учасника! Білети слід буде купити до 5 липня!

  • Проектом передбачений адміністративний внесок – 200 грн (повинен бути сплачений протягом 2 днів після задтвердження вашої кандидатури, як учасника)
  • Заявка для участі: Завантажити
    (надсилати з темою листа Project YES  лише(!!!) за адресою projects@sii.org.ua)
  • Інфопак для участі: Завантажити

[/box]

 

Чехословаччина-1968

Вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину 1968 року виявляє разючі збіжності з конфліктом на східних теренах України – і за риторикою, і за ідеологічним обґрунтуванням його потреби, зрештою, за досягненням результатів, прямо протилежних очікуваним.

1968 рік залишається однією з найпомітніших віх світової історії, зокрема й для колишніх громадян Чехословаччини.

Невипадково Мілан Кундера назвав своє есе, опубліковане в останні дні 1968 року, «Чеська доля».

6

Письменник дотримується традицій чеської історичної філософії, зокрема, праць першого чехословацького президента Томаша Гарріга Масарика, чий відомий твір – «Чеське питання» (1895) – навіть за назвою асоціюється із заголовком есе Кундери. Кундера доходить висновку, що яким би шоком не була совєтська окупація для чеського суспільства, ніщо в ній не виходить за рамки історично визначеної «чеської долі», яка полягає в постійному перебуванні в центрі геополітичних протиріч та боротьби з зовнішніми силами, насамперед етичної боротьби, спрямованої на збереження власної культури й ідентичності: «Ми постійно переживаємо одну й ту ж національну історію, яка має свою «вічну» проблематику». Окупація постає фатальною силою, без якої «чеська доля» була б неповною: відчуття постійної загрози змушує чеський народ бути сильнішим і прогресивнішим, зразком стійкості для всієї Європи. У «Празькій весні» чеський народ спробував виконати вказане ще Масариком призначення: демонструвати шлях решті людства шляхом реалізації ідей «гуманізму» на практиці. Чеське національне буття тісно пов’язане з розвитком культури, це одна з унікальних рис чеського народу як народу «малого», начебто приреченого на постійні турботи про фізичне виживання, але значно багатшого на передумови для культурного розвитку, ніж «великі» народи, оскільки цей розвиток (а не зовнішня експансія) виявляється головним змістом його національного життя. «Спроба створити (вперше в світовій історії) соціалізм без всесилля таємної поліції, зі свободою слова, письмового й усного, з суспільною думкою, до якої прислуховуються, і з політикою, яка на нього опирається… – була тою спробою, завдяки якій чехи й словаки вперше з кінця середньовіччя знову опинилися в центрі світової історії та адресували свій заклик світу». Таким чином, чехи «обрані» для побудови найкращої форми суспільного ладу, що поєднує досягнення Заходу (свобода слова, права людини) та соціалізму (самоуправління трудящих, відсутність у влади комерційних інтересів). Так Чехословаччина опинилася в авангарді світового лівого руху, а чеське питання закономірно виявилося «світовим» питанням, про що мріяв Масарик, створюючи свій проект першої Чехословацької республіки. (Втім, у відомому есе 1984 року «Крадіжка Європи» (або «Трагедія Центральної Європи») Кундера фактично погодився зі своїми опонентами 1968 року, проголосивши совєтську окупацію чи не найважливішою подією чеської історії, подією фатальною. Замість всесвітнього смислу «Празької весни» письменник звернув увагу на такий же глобальний смисл «трагедії Центральної Європи»: окупація порушила «ідентичність нації» настільки, що чехам загрожує поглинання «російською цивілізацією», суть якої – «радикальне заперечення сучасного Заходу»).

2 (4)

Дотримуючись традиції суперечок про «смисл чеської історії», Вацлав Гавел, виступивши на початку 1969 року з позиції «реаліста», звинуватив Кундеру в міфотворчості. «Це не більше ніж абстракція (визначена «чеська доля» – А. Т.), за якою не видно нашої конкретної відповідальності за конкретні дії». «Празька весна» – зовсім не унікальна подія, що висуває чеський народ в авангард людства, а всього лише не найкраща спроба повернутися до «норми» (вочевидь, оскільки це не слідує явно з тексту, західної демократії): «Якщо ми навіюватимемо собі, що країна, яка хотіла ввести свободу слова – щось очевидне в більшій частині цивілізованого світу, – і хотіла перешкодити вседозволеності таємної поліції, опинилася завдяки цьому в центрі світової історії, ми станемо  ні чим іншим, як самозакоханими телепнями, смішними в своєму провінційному месіанізмі!» (цікаво, що, ставши лідером «оксамитової революції» та президентом, скептично налаштований до ідеалізації «Празької весни» Вацлав Гавел сам апелював до ідеї «чеської долі»).

Для розуміння змісту дискусії потрібно хоча б пунктирно окреслити її тло. У перші повоєнні роки були помітні певні економічні успіхи ЧСР, пов’язані головно з совєтською допомогою, питома вага якої в зовнішній торгівлі досягла 79%. З СРСР постачалося 90% вугілля, 80% залізної руди, 80% нафти, 70% алюмінію, 40% вовни тощо. Совєтська «відлига» сприяла певній політичній лібералізації в ЧСР. Активізувалася діяльність профспілок, молодіжних та студентських організацій, католицької церкви та різних громадських рухів. Після ХХ з’їзду КПСС в країні розгорнулася дискусія щодо оцінки минулої політики КПЧ й спрямування подальшого розвитку країни. Опозиційні настрої особливо проявилися під час роботи другого з’їзду Спілки письменників ЧСР (квітень 1956 року), на якому було піддано критиці політику КПЧ, її керівну роль у суспільстві, поставлено під сумнів принцип партійності та необхідність «класової детермінованості» творчої діяльності. Квітневий (1956) пленум ЦК КПЧ засудив культ особи Й. Сталіна та його вплив на ЧСР. У 1957 році було розпочато реорганізацію системи планування та управління економікою ЧСР, що проявилося у здійсненні певної децентралізації, у розширенні прав використання частини прибутку на інвестиції та у спробі поставити зростання заробітної плати у залежність від рівня продуктивності праці. Утім, розвінчання сталінізму не стало сигналом для перегляду методів діяльності державних структур: так, незважаючи на вимоги реабілітувати невинних жертв політичних репресій, лише в 1962 році було створено державну комісію із розслідування репресій та розпочалася реабілітація. На початку 1960-х років економіка ЧССР опинилася в стані застою. Так, якщо в 1962 році не було приросту національного доходу, то в наступному році він навіть зменшився на 2,2%. Поряд із застійними явищами в економіці внутрішньополітичне становище країни ускладнювалася невирішеністю «словацького питання». Словаччина практично не мала політичної та державної рівноправності з Чехією, а повноваження її державних органів залишилися дуже вузькими. На ХІІ з’їзді КПЧ (1962 рік) було прийнято рішення про розробку семирічного плану. У 1963 році була створена комісія з підготовки і проведення економічної реформи (на чолі з О. Шиком), суть якої зводилася до ліквідації жорсткого централізованого планування й поступового контрольованого переходу до ринкових відносин із встановленням трьох груп цін – твердих, лімітованих та ринкових. Восени 1964 року програма була оприлюднена, а в січні 1965 року затверджена. За цих умов частина керівництва КПЧ дійшла висновку про необхідність трансформації існуючих державних інститутів та створення нових моделей «соціалістичної демократії». Творча інтелігенція закликала до усвідомлення глибоких протиріч, які існували між декларованими «ідеями соціалізму» та жорстокістю політики, яку провадила існуюча влада: завдяки цьому в другій половині 1960-х років у Чехословаччині розгорнувся громадський рух за докорінні політичні й економічні реформи та за соціалізм «з людським обличчям».

8

Реформатори, очолювані А. Дубчеком, були переконані в тому, що зміни, започатковані на січневому (1968 рік) пленумі ЦК КПЧ, мали бути поширені на всі сфери суспільного життя, а суттю всіх змін повинна стати ліквідація деформації соціалізму та широка демократизація суспільного життя. У березні 1968 року була відмінена цензура, і в суспільство ринув потік критики та викриттів, з’явилася ціла низка нових громадсько-політичних утворень: «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність», «Коло незалежних письменників». Курс на демократизацію партії та чехословацького суспільства посилився на квітневому (1968 рік) пленумі ЦК КПЧ затвердженням нового складу його президії (секретарями стали З. Млинарж, Ч. Цісарж, Й. Шпачек). 5 квітня 1968 року була затверджена «програма дій КПЧ», у першій частині якої містилося визнання помилок, здійснених партійним керівництвом за минулі роки: відкидалося положення про керівну роль КПЧ в суспільстві та зазначалося, що правляча партія має здійснювати свою керівну роль не шляхом «диктаторського насильства», а спираючись на «добровільну підтримку» народу, партія «має не силою домагатися визнання свого авторитету, а повинна щоразу знову завойовувати його своїми справами»; заперечувалося монопольне право вузького кола партійного керівництва на дозування інформації, на обмеження свободи слова, друку тощо; неприйнятним оголошувалося використання служби державної безпеки як інструменту придушення свободи думки; обстоювалося право на свободу думки для членів КПЧ; проголошувалося, що «влада в соціалістичній державі не може монополізуватися однією коаліцією політичних партій, вона має бути доступна всім політичним організаціям»; для забезпечення рівноправ’я чехів і словаків передбачався перехід до федеративного устрою країни. Хоча чехословацьке керівництво всіляко підтверджувало лояльність до СРСР, Брежнєв вирішив влаштувати «нормалізацію» на багнетах. Рішення про введення військ Організації Варшавського договору до ЧССР було прийнято 18 серпня 1968 року на засіданні політбюро ЦК КПСС після узгодження з керівництвом НДР, ПНР, НРБ та У(Угорської)НР. Атмосферу загострювали поширювані засобами масової інформації чутки про підготовку в Чехословаччині контрреволюційного перевороту. Війська країн ОВД (за винятком румунських) у ніч на 21 серпня здійснили збройну акцію проти одного зі своїх членів. У ході комбінованої десантно-наземної операції вони зайняли Чехословаччину. Чехословацькі війська за наказом свого командування не чинили спротиву, а окупаційні підрозділи швидко оволоділи засобами зв’язку, військовими складами, стратегічними комунікаціями, контролювали кордони. Совєтські війська у перші години вторгнення після десантування на празькому аеродромі захопили радіо, телебачення, партійно-державні установи та інші стратегічні об’єкти столиці. Відповідно до плану операції владу в країні повинен був узяти «робітничо-селянський уряд» та забезпечити схвалення вторгнення військ країн ОВД «новим керівництвом». Однак президія ЦК КПЧ вже вночі прийняла заяву, яка засуджувала окупацію країни та оцінила вторгнення як дії, що «суперечать принципам відносин між соціалістичними державами й нормами міжнародного права». Партійно-державне керівництво ЧССР закликало громадян дотримуватися спокою, а президент Л. Свобода наказав чехословацькій армії не виходити з казарм та не чинити опору. Обурення окупацією населення Чехословаччини проявилося у зміні в містах табличок з назвами вулиць та транспортних вказівників, появі в містах транспарантів та написів на стінах, у яких містився протест проти дій окупантів. У столиці й інших населених пунктах країни невдовзі була налагоджена діяльність підпільних радіостанцій та випуск нелегальних газет, а населення в різних акціях протесту висловлювало підтримку керівництву на чолі з А. Дубчеком та засуджувало інтервенцію. У ході стихійних виступів проти вторгнення загинули десятки осіб. У Москві з 23 по 26 серпня 1968 року відбулися переговори між кремлівським керівництвом та делегацією ЧССР на чолі з президентом Л. Свободою. Чехословацькій стороні була нав’язана «програма виходу з кризової ситуації». Окупація Чехословаччини була засуджена урядами багатьох країн світу, в тому числі й соціалістичними – СФРЮ, Румунії, Албанії, Китаю. Однак 21 серпня 1968 року на засіданні Ради Безпеки ООН резолюція, яка засуджувала вторгнення та вимагала негайного виведення окупаційних військ, не була прийнята через совєтське вето.

7

Дедалі частіше в офіційних засобах масової інформації стали вживати термін «нормалізація», який мав означати настання стабілізації в суспільстві. У середині жовтня 1968 року у Празі був підписаний договір про «тимчасове перебування» в ЧССР 70-тисячного контингенту совєтських військ. На підтримку продовження курсу реформ проводилися масові маніфестації студентів, присвячені 50-й річниці утворення ЧСР, які набули яскраво вираженого антисовєтського характеру. Акція самоспалення студента Карлового університету Я. Палаха на Вацлавській площі 16 січня 1969 року викликала нову хвилю демонстрацій протесту. А перемога збірної команди ЧССР над збірною СРСР на чемпіонаті світу з хокею в березні спричинила нові масові антисовєтські акції по всій країні. Утім, ніщо не могло завадити програмі «нормалізації» (вперше поняття «нормалізації» з його зловісним підтекстом зявилося в так званому Московському протоколі від 26 серпня 1968 року як умова виводу совєтських військ. Смисл повернення до «норми», вкладений у сам термін «нормалізація», мав би вказувати на повернення до status quo – становища до «Празької весни»), запропонованій новим керівництвом на чолі з Г. Гусаком, яка фактично передбачала повернення до неосталіністських методів управління: відновлення єдності партії на «принципах марксизму-ленінізму» та відновлення її керівної ролі в суспільстві; зміцнення функцій соціалістичної держави як органу влади робітничого класу й трудового народу; вирішення нагальних соціально-економічних проблем; визнання пріоритетними в зовнішньоекономічній сфері відносин з СРСР та країнами соціалістичної співдружності. На пленумі ЦК КПЧ у травні 1969 року були визначені заходи щодо відновлення керівної ролі партії в усіх сферах життя суспільства: здійснення чистки лав партії від «ревізіоністів», скасування економічної реформи 1968 року, зміцнення «інтернаціональних» зв’язків з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Термін «нормалізація» поширився не тільки на період «чисток» в партії, органах управління, пресі, наукових і культурних установах, але й на всі два десятиліття правління Густава Гусака та його фактичного незмінного (принаймні до 1987 року) Політбюро. В «Уроках кризового розвитку» ЦК КПЧ фактично підпорядкувала державний суверенітет ЧССР інтересам «соціалістичного табору»: «ЦК КПЧ відкидає абстрактне розуміння суверенітету соціалістичної держави… і стоїть на позиціях, що й у питаннях суверенітету відповідають класовій й інтернаціональній суті соціалістичної держави. Тому вступ військ союзників у ЧССР ми вважаємо братською інтернаціональною допомогою чехословацькому народу». Бажаючи зберегти «режим найбільшого сприяння» з боку СРСР, власті в перші роки «нормалізації» влаштовували своєрідні просовєтські «піар-кампанії». Урочисто відзначалися совєтські свята, особливо 9 травня. Російська мова стала обов’язковим шкільним предметом (з якого, поряд із чеською мовою й математикою, складали іспит на атестат зрілості). Навчальний план для випускника чеської школи включав вимогу знати як мінімум три вірші та вміти співати дві російські пісні; програма для першого класу гімназії передбачала, наприклад, вивчення напам’ять вірша Євгенія Євтушенка «Хотят ли русские войны» (у виданні 1983 року).

10

Таким чином, 1968 рік – один із найскладніших для інтерпретації в чеській історії. Політична й економічна лібералізація чехословацького суспільства (відома під назвою «Празька весна»), вторгнення військ Варшавського договору та капітуляція реформаторів перед диктатом Москви визначили не тільки характер політичного режиму, але й духовний клімат країни. Водночас у самій Чехії нерідко лунають «крамольні» думки, наприклад: «Як не дивно, спогади про спротив чехословацького суспільства в 1968-1969 роки сильніші в решті світу, а не історичній свідомості самих громадян Чехословаччини» (історик Вілем Пречан), або «Чехословацька весна 1968 року нагадує Попелюшку, яку намагаються не помічати вдома» (публіцист Іржи Сильний). Очевидно, що реформатори в КПЧ влітку 1968 року «не хотіли усунути комунізм, реставрувати капіталізм і, тим більше, не хотіли ввести плюралістичну демократичну систему, тобто парламентську демократію з усіма правами й свободами» (П. Тігрід). Офіційна «Програма дій» КПЧ (квітень 1968 року) проголошувала вірність принципу керівної ролі компартії в суспільстві, відсутності політичної конкуренції, курсу на просовєтську зовнішню політику; радикали в КПЧ не виключали перехід до плюралістичної демократії, однак не менш ніж через десять років (про це в книзі спогадів зазначав Зденек Млинарж). Водночас спроба політичної реформи тоталітарної диктатури, розпочата комуністами-реформаторами, перейшла в широкий демократичний суспільний рух з яскраво вираженим моральним ядром. Драматичні події 1968 року знову опинилися на порядку денному чеського суспільного життя вже через два роки опісля совєтського вторгнення, в атмосфері комуністичної «нормалізації», у той час як по той бік «залізної завіси» тривало послаблення совєтського впливу на західне суспільство (та й у самому СРСР танки на вулицях Праги стали імпульсом до розвитку дисидентського руху). Як відомо, режим «нормалізації», усунувши активних учасників «Празької весни» з суспільного життя, прийняв офіційну інтерпретацію подій 1968 року – концепцію «братньої допомоги в боротьбі з контрреволюцією» (в документі ЦК КПЧ – «Уроки кризового розвитку» 1970 року). Існування будь-якої легальної політичної опозиції (яка б спиралася на ідеї «Празької весни») було неможливим. На початку 1977 року була створена «Хартія-77» з підкреслено неідеологічною, правозахисною програмою, яка («Хартія») була не продовженням ідей реформаторів, а цілком новим «проектом» у нових історичних умовах, що закономірно відсунули на «другий план» спогади про 1968 рік в опозиційних колах.

4 (1)

Юрген Хабермас охарактеризував зміни режимів у Центральній і Східній Європі наприкінці 1980-х років як «наздоганяльні революції» (такі революції, за Хабермасом, характеризувалися «практично повним браком інноваційних, перспективних ідей»; ідеєю було тільки «приєднання до капіталістичного розвинутого Заходу»). Чехословацька «оксамитова революція» 1989 року, сприйнята спершу як продовження ідеалів «Празької весни», стала по суті її запереченням: у новій політичній та інтелектуальній конфігурації ідеям 1968 року не знайшлося місця. Символічна закулісна перемога Вацлава Гавела над Александром Дубчеком у боротьбі за пост першого посткомуністичного президента Чехословаччини свідчила про капітуляцію реставраторів «Празької весни» перед тимчасовим, але ефективним союзом дисидентів з оточення Гавела – технократів на чолі з Вацлавом Клаусом та прагматиків із числа членів колишньої КПЧ. «1989 рік може вважатися анти-1968-м у тому сенсі, що головною ціллю була вже не реформа соціалізму, а побудова найбільш точної копії Заходу» (Ж. Рупнік). У наступній фазі чехословацької трансформації початку 1990-х років поразки зазнав «дух» «Празької весни» як руху, керованого загальнонародним ентузіазмом та етичним пафосом («Після листопада 1989 року багато наших друзів на Заході сподівалися, що ми станемо спадкоємцями етосу Празької весни і «Хартії – 77» і так допоможемо західному суспільству подолати його проблеми. Вони були розчаровані, коли ми спробували всього лише копіювати їхні стандарти», – відзначав перший посткомуністичний міністр іноземних справ ЧССР Іржи Дінстбір).

Тарас Альберда

Табір для дітей – Нові Горизонти

Раді представити Вам наш новий проект, що відбудеться 16-26 серпня 2015 року.

Табір “Нові горизонти” – це десять днів інтенсивної програми навчання, роботи та відпочинку серед мальовничих Карпатських гір. Учасниками нашого табору будуть діти віком від 11 до 15 років зі всіх куточків України.

Табір складатиметься з наступних модулів:

– Іноземні мови (англійська, польська, німецька, іспанська)

– Імпровізація

– Саморозвиток

– Спорт

– Українська культура

– Ділова активність

Робота табору буде побудована таким чином, щоб за короткий термін діти, за допомогою кваліфікованих тренерів, отримали максимально корсті для власного розвитку, знайшли нових друзів, спробували себе у нових ролях, активно провели кінець літніх канікул та з новими силами, запалом та ентузіазмом продовжили навчання у школі.

Програму забезпечуватимуть досвідчені аніматори та тренери з понад 10-річним досвідом організації таборів під егідою СУМ, НСОУ “ПЛАСТ”, УГКЦ та програм Youth in Action, Erasmus+

Табір для дітей “Нові горизонти” – найкраще поєднання приємного з корисним та найкраща інвестиція в майбутнє!

Детальніше про проект та зареєструватись можна дізнатись на спеціальній сторінці:

http://camp.sii.org.ua/